На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

Якось, коли ми спинились на короткий відпочинок, він підійшов До мене, скручуючи здоровенну цигарку з махорки, й сказав:

— Выходит, и у вас — новый режим: вот подошел я к полковнику и говорю: «Батько полковник, дай закурить», и вот он отсыпал из своего кисета, видишь, на какую большую цигарку…

Це був махновець.

Як міг опинитись у наших лавах такий дикий чолов’яга з гвинтівкою на мотузку? Виявляється, що, коли почалась війна армії УНР з денікінцями, її командування уклало з Махном воєнну Конвенцію, за якою обидві сторони зобов’язались не чинити бойових дій одна проти одної, після чого Махно зробив глибокий рейд по денікінських тилах і захопив на короткий час Катеринослав. За цією конвенцією поранені й хворі махновські вояки мали лікуватися в українських шпиталях, а видужавши, якщо на той час не буде близько армії Махна, вступати в лави української армії.

Отаким чином і цей махновець, видужавши в проскурівському шпиталі, опинився в нашому полку на якийсь час, а потім зник невідомо куди, не інакше як повернувшись до своєї постійної професії бандита.

Махно й махновщина — дуже шкідливі й одночасно цікаві явища на Україні. Вважати Махна за практичного здійснювача ідей основоположників анархізму — Кропоткіна й Бакуніна — було б так само хибно, як і розцінювати сталінські масові розстріли й ув’язнення безлічі невинних людей у концтаборах за виконання заповітів Маркса й Енгельса. Махновщина була своєрідним українським явищем, на мою думку, — стихійним проявом давньої ворожнечі зневаженого українського села до панського зросійщеного міста. Чи не через це в Махна й махновців не траплялося конфліктів на селі, але зате раз за разом чинились наскоки на великі й малі міста — з убивствами, грабунками й згвалтуванням. Для махновців кожна міська людина — ворог, тоді як селянин, багатий чи бідний, — свій брат. Але це зовсім не було проявом якоїсь національної свідомості — тут важила не різниця мов міста й села, а скоріше безпідставна бундючність «городського» й прихована до часу злість «сільського». Не можна сказати, щоб село співчувало Махнові та його рухові, якщо вбивства, грабунки й усякий гвалт можна взагалі назвати рухом, але воно й не виявляло до нього ворожнечі, інколи користуючись і собі з його наскоків на цукроварні й продкомори, щоб при нагоді поживитись і самим. Якщо подекуди селяни й поважали Махна, то тільки за те, що він завжди додержувався своєї обіцянки — в певний день наскочити на той чи той об’єкт.