Квіти в легендах і переказах
- Автор: Золотницький М. Ф.
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Квіти в легендах і переказах». Краткое содержание книги:
дореволюційному Санкт-Петербурзі.
Бідолашні русалки кинулись до ставу. Побігли за ними й лицарі, та не встигли врятувати їх. Коли юнаки добігли до ставу, то на тому місці, де хвилину тому миготіли білі сукні русалок,— піднімались із води дві білі лілеї: зла нікса перетворила русалок на квіти.
Довго квітли ті лілеї, довго оплакували лицарі своїх коханих, але до осені зав'яли квіти, а лицарі вирушили до Святої Землі й не повернулись.
Ставок після того почав висихати й незабаром не вистачило води в ньому навіть для злої нікси — задихнулась вона в тому болоті. Тепер той ставок зовсім висох, він не наповнюється водою ні восени, ні весною...»
Згідно з іншою гарною італійською легендою, котру розповів Амфітеатров, лілеї — то діти італійської красуні графині Мелінди, затягнуті у баговиння болотним царем.
За цією легендою, болотний цар, котрий жив у болотах Мареми, був такий бридкий, що ніхто ні з земних дівчат, ані з чарівних фей не хотів вийти за нього заміж.
Чорний, брудний, зліплений із болота, увесь обплутаний водоростями, він був бридким чудовиськом.
Очі його ледь-ледь блимали, немов гнилі світляки. Замість вух — дві порожні мушлі слимаків, а замість ніг у нього — жаб'ячі лапи.
І ось це чудовисько надумало здобути собі дружину. Але як це зробити? Де знайти таку дівчину, до того ж, красиву, як йому хотілося, котра погодилася б на це?
Думав, думав і вирішив здобути її хитрощами.
Якось він дізнався, що край його болотяних володінь мешкає красуня, золотокоса Мелінда, дочка однієї старої графині. Він вирішив затягнути її до себе й підкорити силою.
Потрібен був лиш випадок, і цей випадок не забарився.
Одна із служниць молодої графині, йдучи повз болото, побачила раптом дивні жовті квіти-глечики й побігла сповістити про це своїй господині.
Мелінда, яка дуже любила квіти, вирішила глянути на них, спустилася з гори, де стояв їхній замок, до самої трясовини і, справді, була так вражена жовтими глечиками, що їй захотілося їх дістати.
Але квіти росли далеченько від твердого берега, й Мелінда ніяк не могла дотягнутися до них рукою.
У відчаї вона ходила берегом і все міркувала, як до них дістатися.
І тут побачила край берега підгнилий, зчорнілий пень й вирішила на нього перебратись.
Стрибнувши, мов коза, вона ступила на нього ногою і вже потягнулась до квітки, щоб зірвати її, але раптом пень ожив, схопив її у свої обійми й потягнув на дно.
Виявилось, що то був сам болотний цар, котрий незрушно лежав на поверхні, очікуючи.
Служниця, побачивши загибель своєї пані, розгубилась, кинулася до замку й сповістила стару графиню про нещастя. Але та вже нічим не могла допомогти своїй дочці.
Приголомшена горем, мати щодня ходила на берег цього проклятого болота й лила гіркі сльози, очікуючи, може, станеться якесь диво.
І раптом, якось восени, перед відльотом птахів на південь, до неї підійшов лелека й, на превеликий подив, промовив людським голосом:
— Не побивайся так, графине. Дочка твоя жива. Її викрав болотний цар — володар цієї мареми. Якщо хочеш одержати про неї вісточку, піди до ворожбита, котрий мешкає на цьому ж болоті. Він знає все й розповість тобі.
Графиня послухала, розпитала гарненько, де той ворожбит живе, і, прихопивши із собою чимало золота, прийшла до нього й попросила допомогти.
Чарівник, узявши золото, подумав і сказав: гаразд, викликай свою дочку дев'ять зір ранкових і дев'ять зір вечірніх — по дев'ять разів на тому місці, де вона втопилась. Якщо дівчина іще не стала дружиною болотного царя, він мусить її відпустити.
І ось графиня кличе дочку дев’ять ранкових і дев'ять вечірніх зір, а коли завершила, почула раптом голос із болота:
«Пізно кличеш мене, мамо. Я вже дружина царя болотного й приречена бути його рабинею. Розмовляю з тобою востаннє. Незабаром зима, і ми з чоловіком задрімаємо на багнистому ложі до наступної весни. Улітку ж я дам про себе знати, що я жива і пам'ятаю про тебе».
Минула зима, весна, настало літо.
З болем у серці вирушила графиня на прокляте болото: чи не побачить, чи не почує обіцяну дочкою звістку.
Стояла-стояла, дивилась-дивилась і раптом помітила на поверхні води, серед чистого болотця, чудесну білу лілею, що піднялась на довгому стеблі. Розглядаючи її блискучі, мов атлас, чисті пелюстки, ледь підрум'янені, немов проміння ранкової зорі, нещасна графиня впізнала колір обличчя своєї дочки, а численні золотисті тичинки, що заповнили серединку квітки, нагадували волосся Мелінди.