Людолови Том 1

— Ех, Михайлику, — зітхнула пані Галшка. — Знов те ж саме!.. Я відчуваю, я розумію, що ти виріс, але тільки що говорила зі мною твоя душа, а зараз — знов щось чуже, ніби ти повторюєш сторонні вивчені слова.

Михайлик прикро поморщився.

— Ну, ось!.. Які слова? Чиї? Адже ж я не можу завжди жити в зачині. Я хочу гратися з іншими хлопчиками. Я не твій папуга, щоб завжди сидіти в клітці.

— Так. Але чому ти не хочеш гратися з хорошими хлопчиками, як син війта Ходики або хлопчики Холонецького?

— Бо мені з ними нудно. Стасик ї Криштоф Жолкевські старші й розумніші, та й, нарешті, ці Ходики — справжні хлопи, — роздратовано відповів Михайлик.

— Як тобі не соромно! — обурилася Галшка. — Як у тебе язик повернувся сказати таке мерзенне, слово. Хлопи!.. Ходики — шляхтичі, але не в тому річ: Ходичин син — кращий за цього манірного франта Криштофа. Твій Криштоф — ледачий хлопчисько. Він б'є свого дядька, говорить панночкам казна-що, і взагалі… Я тобі забороняю бачитися з цим розбещеним паничем.

— Отець Алоїзій краще знає, що мені треба. Твої Ходики нічого не розуміють по-латинському, а з Криштофом ми завжди читаємо гекзаметри [93], і патер Алоїзій навмисне водить мене до Жолкевських вправлятися з латині.

Галшка зрозуміла, звідки дме вітер.

— Добре, — сухо відрізала вона. — Я сама поговорю з патером Алоїзієм, але до Жолкевських ти більш не підеш. І взагалі я бачу, що треба запросити тобі кращого вихователя. Сьогодні ж пораджуся з архімандритом Плетенецьким.

Михайлик зблід, але, стримавшись, — навмисне, щоб зробити матері боляче, — поклав подарунки на стіл і вийшов з кімнати.

Мовчки замкнувся він у себе, мовчки ліг на канапу. Він не плакав, але весь тремтів від образи і болю. Кінець! Зруйновано всі мрії, всі прагнення. Невже мати наважиться позбавити його найдорожчого в світі — друзів? Певно, наважиться. Вона завжди слухає цих бородатих, незграбних ченців, що читають їй свої нудні твори. Проте, як сумно й погано у них дома. Батько старий і завжди хворий. А мати… Що має він спільного з нею, закоханою в свою хлопську віру й звичаї! Та тут можна вмерти з нудьги! Ані полювань, ані бенкетів, ані танків! А театр! Найкраща, найдорожча розвага на світі… Невже він більш ніколи не потрапить на виставу, невже його вчитимуть ці кляті довгобороді ченці, які не розуміються — ні на чому, крім святого письма, написаного цією жахливою слов'янською мовою?! Ох, як влучно копіює їх Криштоф! Незграбні, вайлуваті, вони смердять дьогтем і цвіллю, а від патера Алоїзія завжди віє, як від трояндової китиці. І він такий чемний, так уважно вислуховує кожне запитання і завжди каже, що Михайлик здібний і вродливий, ніби народжений для двірського життя… І невже він більш ніколи не побачить своїх друзів, Стасика й Криштофа? А панну Теофілію, біляву, як янголятко з Рафаелевих картин? Як вона грає на лютні, як співає!.. І яка вона добра! Коли на великдень був у Жолкевських дитячий бал і Михайлик відчував себе таким нещасним у своїх важких чобітках і жупані, вона врятувала його: перевдягла в убрання одного із своїх братів, побігла з ним до альтанки і навчила танцювати польського краков'яка та венгерки. І вони танцювали ввесь вечір і між танцями їли смачні цукерки й персики.