Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
На північ і на схід від Перекопа — його володіння. Кочові нагаї — підданці його. Вісім місяців на рік кочують вони в степу, тільки взимку ховаючись у кантарах [92] або легких нескладних будівлях. Проте незчисленні отари Ширинського бея і багато шовків, золота і коштовної зброї потрапляють йому до рук, коли збуває він каффським купцям отари невільників, узятих у Московщині або в польсько-литовській землі. Як сарана, як подих чумний, налітає він на безборонні землі, позначаючи кров'ю і полум'ям свою путь, і, обважнілий ясиром, худобою і коштовною здобиччю, повертається до своїх кочовищ на чолі жорстокої і хижої орди.
Повільно посувався кіш, тримаючись яруг і балок. Ішов фронтом на сто вершників, спиняючись на найкоротший час і не запалюючи вогнищ.
На березі Дніпра татари відпочили і на четвертий день із свіжими силами поринули на Украіну. Переправившись на другий берег, вони поділилися: головні сили — кіш — посувалися день і ніч, даючи коням тільки хвилинний відпочинок і намагаючись нічого не руйнувати, щоб глибше проникнути в країну; а крила розбіглися в різні сторони і на відстані десяти-дванадцяти миль розпалися на кільканадцять дрібних загонів. Наче щупальця потворного спрута, кинулися вони в різні сторони, налітаючи на безборонні хутори й села, підпалюючи їх і захоплюючи людність у неволю.
Знаючи хижацький звичай татар, козаки пильно стерегли степ. І до наших часів збереглися в степу високі могили, з яких удень і вночі стежили вони, чи не з'явиться на обрії чорна хмара-орда. Але тихо коливалося зелене море, в якому вершники потопали по пояс, і козацька сторожа спокійно дивилася в далечінь, задумливо пихкаючи люльками. Знали татари, як обдурити козацьку пильність: пробігши кілька миль, кожен дрібний загін знов розпадався на частини, а після кількох десятків вершників на ранок підводилася прим'ята копитами трава і танув слід у зелених хвилях степу, наче пінявий вал за корабельним стерном.
Де-не-де здіймала сторожа тривогу, помітивши або гостроверхі ногайські шапки, або прим'яту траву. Вона кидалася татарськими слідами до того місця, де татари ділилися на дрібні загони, і тут, заплутавшись у слідах, не знала, чи то наскок, чи то мирні чабани з отарами.
Біля гирла безіменної степової річки сиділи сторожові козаки. Вони набрали сухого бур'яну, розвели вогнище й варили куліш. Перший звільна помішував у казані, другий лежав на череві, коли-не-коли позіхаючи. Він розворушив комашник і довго стежив, як метушиться перелякана комашня, потім перевернувся на бік і, засипаючи, припав ухом до землі. І миттю розплющилися його очі з подиву. Земля гула дрібним далеким гулом, наче десь в її надрах котилися ковані залізом вози.
На мить відняв він ухо від землі, сів прислухаючись. Але в степу все було тихо й спокійно, тільки булькав куліш у казані та цвірчали коники. Швидко скочив він на ноги, вибіг на могилу й озирнувся. Білим димом хвилювався ковиль, пахтіло полином, дикою м'ятою та чебрецем, блискучими сніжними верховинами пливли темно-блакитним небом хмари, усе нібито було спокійно, але звикле козацьке око помітило, як зірвалися з болота дикі качки, як промайнули в далечині сайгаки. Пригнувши до спини роги, мчали вони, сполохані чимось невідомим, зупинялися, прислухаючись, і знов мчали далі, мов невидима небезпека гналася за ними по п'ятах.
Козак знову припав вухом до землі. Сумніву не було: гула земля від тисяч кінських копит і далеке тупотіння повільно, але непереможно, наближалося, як громовиця.
— Панасе! Чуєш, Панасе! — схвильовано скочив він. — Татари гудуть!
— Брешеш! — неймовірно скрикнув той, що варив куліш, і, не доказавши, припав ухом до землі. — Чорт його зна, мо, й орда, — пробурмотів він, схопившись.
Похапцем рвонув він рискаль, нашвидку викопав глибоку вузьку ямку і покрив її бубоном, як резонатором. Мовчки лягли вони і притулили до бубона вуха.
Сумніву не було: підсилене резонатором тупотіння стало таке виразне, що не можна було гаяти ані хвилини. Одним махом Грицько видер з вогнища жмут запаленого бур'яну і метнувся на могилу, до сторожового сигналу.
Це була так звана фігура, піраміда з обсмолених діжок, набитих сухою травою і клоччям. Знизу стояло шість діжок, зв'язаних, як правильний шестикутник, з порожнім місцем для середньої, сьомої діжки; на цьому ряді стояв другий, вужчий, З п'яти діжок, на ньому — ще менший, з чотирьох, потім із трьох діжок, а зверху, впоперек верхньої діжки без дна, було приладнано поперечину з перекинутим через неї мотузком. На одному кінці мотузка було прив'язано камінь, що теліпався всередині фігури, на другому, зовнішньому, — личаний квач, вимочений у селітрі і прив'язаний до цвяха, вбитого в одну з нижчих діжок.
92
Кантари — татарські вози на двох колесах, в них запрягали по вісім і навіть по десять пар волів. Формою кантари нагадували фургон або автобус.