Людолови Том 1

— Хай виплачеться. Хлопчик зовсім відбився від рук. Але все через того клятого єзуїта.

У цьому пані Галшка не помилялася. Отець Алоїзій мав на хлопчика величезний вплив і повільно, але невпинно вів його до своєї мети. Минулої осені Галшка довго шукала вчителя. Зверталася і до Плетенецького, і до Курцевича, але ні той, ні той не відшукали їй викладача. Та й важко було знайти людину, яка могла б викладати латинь, грецьку й слов'янську мови. Порадившись із дружиною Галшка кінець кінцем звернулася до отця Алоїзія. Перший час вона уважно стежила за ними і часто сиділа на лекціях з книжкою чи з гаптуванням. Упевнившись, що патер чудесний викладач і що тримається він тихо, тактовно й делікатно, без жодного натяку на проповідь католицтва, пані Галшка цілком поклалася на нього, а патер Алоїзій став повільно, але неухильно й непомітно підкоряти Михайлика.

Хлопчик був дуже вразливий і самолюбний і, як усі діти, що ростуть на самоті; надзвичайно високої думки про себе. Патер Алоїзій розповідав йому про інших учнів, найбільше про Стасика й Криштофа Жолкевських, і непомітно улещував хлопчика, кажучи, що він швидше засвоює латинську мову. Потім почав розповідати про життя й розваги магнатських дітей. Це було так незвично і цікаво, так захоплювало й розпалювало уяву! Михайлик тільки про те й мріяв, як би познайомитися з ними, але на всі прохання й натяки пані Галшка вперто мовчала.

І ось видалася непередбачена оказія.

На Різдво приїхав до Києва королевич Владислав. з папським нунцієм [94] — кардиналом Боргезе. З цього приводу єзуїти влаштували урочисту виставу, запросивши міський і земський уряд, магнатів і всіх значних панів. Запросили й маршалка мозирського Стефана Лозка з дружиною і сином Михайликом. Про це шепнув кому належить патер Алоїзій.

Як пані маршалкова, Галшка Гулевичівна не могла відмовитись, тим більш що пан Лозко лежав прикутий до ліжка подагрою.

Гриміла музика. Після параду кварцяного війська і урочистого оказування [95] шляхти в замку був бенкет, а після бенкету — вистава. Велика зала воєводського палацу блищала незліченними вогнями. На стінах іскрилася коштовна зброя, а панцери на манекенах стояли по кутках, ніби закуті в крицю лицарі-хрестоносці.

Михайлик ніяково тулився до матері, спідлоба милуючись онуками пана коронного гетьмана в костюмах двірських пажів. І справді, хлопчики неначе зійшли з картини Веласкеза [96] в своїх блакитних беретах із страусовим пір'ям, у підбитих гopностaєм пелеринках за плечима і білому шовковому трико, що так щільно охоплювало їх стрункі ноги.

Патер Алоїзій переходив від групи до групи, напахчений, елегантний, у шелесткій шовковій сутані кольору темної фіалки. Нарешті опинився він біля пані Лозковоі, ласкаво обняв Михайлика й підвів до Жолкевських.