Людолови Том 1

— А за що ж інші народи потрапили під турецьке чи під татарське ярмо? — Теж кара божа за схизму, мій любий. Сумно подумати, як стогнуть греки під п'ятою ісламу, які вони зневажені і знеособлені. Їх патріарх, первосвященик країни, що дала світові Арістотеля, Архімеда і багатьох мудреців та героїв, їздить до Москви по милостиню, як старець. І все тому, що вони вперто додержуються своєї схизми. А Рим, освітлений промінням справжнього богопізнання, став центром всесвіту. І римський первосвященик, наступник святого Петра, підкорив своєму престолові всіх королів і всіх володарів землі.

Михайлик мовчав, збентежений таким незаперечним доказом. Очі його дивилися зосереджено, брови зсунулися. Він обмірковував учителеві слова.

— Ну а як же ми, кияни? — спитав він по хвилі.

— Вас теж спіткала лиха доля, бо нікого не мине кара божа. Колись Київ був столиця великої держави, міцнішої за Річ Посполиту та багато інших. Але її теж зруйнували татари й дотепер руйнують щороку, бо руками невірних творить господь свій справедливий суд.

Михайлик мовчав. Розум його потрапив у лабети протиріч і не міг їх розплутати. Він знав з історії тільки те, що розповідав йому отець Алоїзій, а в цих уривках все хилилося на користь католицької церкви, все було добрано й зліплено так спритно, що знайти щілину в логіці фактів важко було й дорослій людині, а не те що безпорадній дитині, вихованій у містичному тумані, де кожна подія здавалася чудом, а чудо вважалося за безперечну істину. І Михайлик відчував, що вся його істота виповнюється недовір'ям і неприязню до матері. Він перевіряв її твердження в книжках, не знаючи, що ці книжки видали єзуїти для полеміки. Він бачив, що мати помиляється, але мовчав, замикався, цурався її — і тільки з учителем відпочивав душею.

— Padre santissime[99], — спитав його якось Михайлик, — як поводяться діти, пізнавши, що католицтво — справжня віра, коли батьки не дозволяють їм кинути схизму?

Очі отця Алоїзія блиснули перемогою. Рибка клюнула. Цнотливо спускаючи погляд, він пестливо пригорнув хлопчика до себе.

— Вони не розповідають про це батькам. Нащо завдавати горя людям, які не бачать істини і не бажають бачити її? Шануючи родинне почуття, церква дозволяє таким дітям додержуватися до повноліття своїх православних обрядів, навіть причащатися і сповідатися в православних попів, аби навернений у думках молився за своїх батьків.

— А що робити, коли батьки почнуть допитувати?

— А хіба ти казав матері, що ми були з тобою в театрі? Пані мама знає, що тебе запросили до Жолкевсъких. Нащо ж марно хвилювати її, коли Жолкевські взяли тебе з собою. І ти ні в чому не винний, бо ти скорився наказові дорослих, які побажали зробити тобі приємність.