Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
Грицько підніс до лика запалений жмут бур'яну. Лико спалахнуло, як смолоскип. Грицько відв'язав його від цвяха і випустив мотузок. Падаючи всередину фігури, камінь потягнув лико догори, і воно швидко перекинулося через поперечину, підпалюючи клоччя. За п'ять хвилин барила палали величезним вогнищем, і довгі пасма гycтoгo смоляного диму потяглися в повітрі чорним драконом.
Тим часом козаки осідлали коні і, забравши щонайцінніше, помчали до найближчих хуторів.
Сигнал помітили. За кілька хвилин друга така ж фігура спалахнула на північному заході, за нею — третя, ледве помітна на обрії, наче чорна хмаринка. Грицько з Панасом мчали просто степом, раз у раз сплигуючи з коней і припадаючи вухом до землі.
Земля гула від кінського тупотіння. Ширинський бей ішов у напад на Україну.
Жнива були в розпалі. Служниці та пахолки Повчанських мало що не жили в полі. Спали вони просто неба, варили обід у цегляній пічці край поля і від зорі до зорі жали, косили, в'язали важкі, золотаві снопи.
Бачачи, що наближається негода, Повчанський зранку почав возити снопи. Настя складала їх у клуні. Робота кипіла в її руках. Весела, розчервоніла, з заплутаними у волоссі остюками, працювала вона без перепочинку. І крізь прозору куряву, що димилася в сонячному промінні, летів із клуні її дзвінкий голос.
За рогом заскрипів погано змазаний віз: це старий Повчанський привіз снопи, і буркотливий, утомлений голос гукнув Настю:
— Годі, доню, пісні грати! Допоможи!
Настя спритно сковзнула вздовж колючих снопів, що пахтіли сонцем і степом, і вибігла з клуні. Поки батько тримав лякливого степового коня, вона розв'язала снопи і, опершись засмаглими руками в полудрабок, допомогла перекинути їх на туго втрамбовану землю.
— Не треба складати. Біжи до хати, мати кличе, — наказав Повчанський, коли перекинули й другий віз.
Він кинув коням оберемок сіна і пішов уперед. Старий був лютий і стурбований: напередодні надіслав він татар пасти коні в степу з суворим наказом повернутися додому вранці. І ось уже південь, а татар і не чути.
«Де вони, кляті, поділися? — думав він, витираючи спітніле обличчя. — Ух, і задам я їм перцю! Чи можна ж так робити в жнива…».
Настя йшла за батьком, мацаючи заховане під сорочкою намисто, і думки її линули до Сагайдачного. Вона уявляла собі близьку подорож до Києва, і серце їй тремтіло з радості.
А тим часом на полі Горпина заколисала дитину, поклала її під скиртою і, помивши миски й казани, стала кликати женців. Ледве розгинаючи натруджені спини, випросталися дівчата й пішли на поклик, перекидаючись веселими жартами з парубками. Тільки. Корж методично склав коси й граблі і останній пішов обідати.
Після роботи борщ здавався надзвичайно смачним. Женці їли мовчки, повільно, по черзі набираючи повну ложку. Жирна баранина парувала поруч на дошці, а Горпина різала її, доглядаючи, щоб усім було вдосталь.
Парило. Від сонячного проміння і золотого колосся сліпило очі. Небо здавалося розпаленою бірюзою. Земля розсипалася під пучками, як зотлілий жар. Упоравшись із борщем, женці взялися до баранини, соковито хрумкаючи свіжими огірками.
В цю мить пролунав приглушений свист, і з усіх боків ударили на них заховані в житах татари. Це було так несподівано, що дівчата не встигли схопитися з місця: тонкі ремені із сириці вже в'язали їм руки за спину. Корж вихопив шаблю і, як кішка, кинувся на татар, рятуючи хлопців. Один, як смерть, розмахував косою, і кільканадцять татар покотилось на колючу стерню з литками, перерізаними до кісток, коли влучно кинутий аркан раптом сплутав йому руки і хлопець звалився на землю, хропучи, як дикий кінь. Горпина кинулася до дитини, шалено пригортаючи її до грудей. Татарин видер немовля з рук стеряної матері і, широко розмахнувшись, розбив йому голову об ріг цегляної пічки, де вона варила обід. Горпина схопила казан окропу і, шпурнувши його в татарина, простоволоса, дика й жахлива, як скажена вовчиця, пірнула в жита. Але й жита не заховали її від людоловів. Хоч як дряпалася, хоч як кусалася, Горпині скрутили руки за спину й кинули до зв'язаних дівчат.
Зв'язаний Корж лежав на землі, з розпачем закусивши плече. Він бачив смерть своєї дитини, бачив, як в'язали Горпину, і безпорадний розпач навалився на нього нестерпним тягарем.
А на хуторі було тихо й спокійно. Стара Повчанська старанно місила тісто в діжі, старий курив люльку, милуючись, як спритно господарює Настя, коли раптом, визирнувши з вікна, схопився, як навіжений.