Під скляним ковпаком

Чорношкірий закотив у їдальню візок з обідом для пацієнток. Психіатричне відділення було крихітне: два коридори, що утворюють прямий кут, уздовж коридорів — двері палат, відкритий альков із ліжками за кімнатою ДТ, де лежала я, і невелика відкрита вітальня-їдальня біля вікон у куті, де сходилися коридори, з довгим столом і кількома стільцями.

Зазвичай їжу розносив зморщений білий стариган, але того дня був цей чорношкірий. Його супроводжувала жінка в синіх туфлях на шпильках, яка пояснювала, що і як робити. Чорношкірий постійно шкірився й дурнувато хихотів.

Він підніс до нашого столу тацю з трьома накритими мисками і з грюкотом переставляв їх на стіл. Жінка вийшла з кімнати й замкнула за собою двері. Розставляючи миски, висипаючи на стіл подряпані столові прибори й соваючи білі порцелянові тарілки, чорношкірий зиркав на нас і блискав білками лупатих очей.

Було ясно, що ми — перші божевільні в його житті.

Жодна з пацієнток не ворухнулася в бік олив’яних мисок, а медсестра стояла позаду нас і чекала, чи хтось усе-таки познімає кришки, щоб не довелося робити це за нас. Зазвичай місіс Томолілло знімала кришки зі страв і розкладала їжу для всіх нас, наче мамка, але її виписали, і ніхто не хотів заступити на її місце.

Я вмирала від голоду, тому зняла кришку з першої страви.

— Дякую, Естер, дуже мило з вашого боку, — задоволено похвалила медсестра. — Будьте ласкаві покласти собі бобів і передати їх іншим.

Я поклала собі порцію зелених бобових стручків і передала миску кремезній рудій жінці, яка сиділа праворуч. Їй оце вперше дозволили вийти до столу з усіма. Доти я бачила її лише раз, в іншому кінці коридору: вона стояла перед відчиненими дверима із заґратованим віконечком.

Вона стояла там, і верещала, і загрозливо реготала, і ляскала себе по стегнах, коли хтось із лікарів проходив повз, а санітар у білому, відповідальний за людей із тієї частини коридора, стояв біля батареї та захлинався сміхом.

Руда жінка вихопила миску з моїх рук і вивалила весь уміст собі на тарілку. Стручки лежали перед нею горою, сипалися на коліна й на підлогу, мов жорстка зелена солома.

— Ох, місіс Мол! — засмучено промовила медсестра. — Гадаю, ліпше вам сьогодні пообідати в себе.

Медсестра переклала боби назад у миску, передала її пацієнтці, яка сиділа поряд із місіс Мол, а саму місіс Мол вивела. Ідучи до своєї палати, та озиралася на нас, кривилася й бридко по-свинячому рохкала.

Чорношкірий повернувся і заходився забирати чисті тарілки в тих, хто ще не встигли взяти собі бобів.

— Ми ще не поїли, — сказала я. — Можете зачекати.

— Ой-йой! — чорношкірий вирячився, вдаючи великий подив. Роззирнувся довкола. Медсестра досі не повернулася від місіс Мол. Чорношкірий зухвало глянув на мене, вклонився й пробурмотів собі під ніс: — Міс Велике Цабе.