Під скляним ковпаком

Жінка глянула на мене й гигикнула.

— Ти чого тут?

Відповіді вона не чекала:

— Я тут через свою франко-канадську свекруху, — вона знову гигикнула. — Мій чоловік знає, що я її бачити не можу, а все одно дозволив їй приїжджати й жити в нас, і от вона приїхала, і в мене язик сам висолопився, не знаю, чого, і сховати я його не могла. Вони мені викликали швидку, і от я тут, — вона притишила голос, — серед психів.

А тоді вона запитала:

— А з тобою що?

Я повністю обернулася до неї обличчям і глянула зелено-фіолетовим оком.

— Я намагалася себе вбити.

Якийсь час жінка тупо дивилася на мене. Тоді поспіхом схопила з тумбочки кіножурнал і вдала, ніби читає.

Двері навпроти мого ліжка розчахнулися, і в палату ввалився цілий загін юних дівчат і хлопців у білих халатах, а з ними — старший сивий чоловік. Усі вони радісно й штучно всміхалися. Стали півколом у ногах мого ліжка.

— Міс Ґрінвуд, як ви нині почуваєтесь?

Я намагалася визначити, хто з них до мене звернувся. Ненавиджу промовляти до групи людей. Коли доводиться промовляти до групи людей, зазвичай я просто обираю когось одного і до нього говорю, хоча постійно здається, ніби решта позирають на мене, доки я на них не зважаю. А ще ненавиджу, коли бадьоро запитують про самопочуття, знаючи, що я почуваюся просто жахливо, але очікуючи відповіді «Добре».

— Паршиво почуваюся.

— Паршиво. Гм, — сказав хтось із них, і один із хлопців сховав усмішку в комір, нахиливши голову. Хтось гучно записував щось у нотатник. А тоді хтось жалобно витягнув лице й запитав:

— А чому вам паршиво?

Я подумала, що хтось із цих розумників і розумничок цілком може виявитися приятелем чи приятелькою Бадді Вілларда. Вони знали, що я з ним зналася, тож їм було цікаво на мене глянути, щоби потім пліткувати про мене між собою. Мені хотілось опинитися там, де мене не знайшла б жодна людина, яка мене знає.

— Я не можу спати…

Мене перервали:

— Але сестра каже, що вночі ви спали.

Я оглянула півколо нахабних незнайомих облич.

— Я не можу читати, — підвищила голос. — Я не можу їсти.

І раптом усвідомила, що відтоді, як мене сюди привезли, я їла як навіжена.

Люди з групи відвернулися від мене й напівпошепки забурмотіли поміж собою. Зрештою сивий чоловік ступив уперед.

— Дякую, міс Ґрінвуд. Один зі штатних лікарів негайно вас огляне.

Тоді група пересунулася до італійчиного ліжка.

— А ви як нині почуваєтесь, місіс… — запитав хтось із них, і я не розчула прізвища, тільки запам’ятала, що воно було довге й там було багато літер «л», щось на зразок «Томолілло».

Місіс Томолілло гигикнула:

— Ой, та все гаразд, лікарю. Добре почуваюсь.

А тоді вона нишком прошепотіла щось, чого я не могла почути. Один чи двоє озирнулися на мене. Тоді хтось із них сказав: «Гаразд, місіс Томолілло», — а хтось зробив крок у мій бік і потягнув за білу завісу, розділивши наші ліжка білою стіною.