Після війни. Історія Європи від 1945 року

Через чотири дні Сталін передумав. Ґоттвальду наказали відкликати згоду на участь у паризькому заході. На зустрічі з делегацією від чеського уряду, зокрема з Масариком, Сталін роз’яснив чехам: «Ми вважаємо цю ситуацію ключовим питанням, яке визначає дружбу [Чехії] з СРСР. Якщо ви поїдете в Париж, то засвідчите, що збираєтесь співпрацювати в рамках ініціативи, покликаної ізолювати Радянський Союз». Наступного дня чеський коаліційний уряд слухняно оголосив, що не відправлятиме делегацію в Париж. «Участь Чехословаччини буде витлумачено як акт, спрямований проти дружби з Радянським Союзом та рештою наших союзників. Тому уряд одностайно вирішив не брати участі в конференції».

Чому чехи поступилися? Їхнім польським та угорським сусідам, уже з комуністами при владі та під пильним наглядом Червоної армії, нічого не лишалося, окрім як виконувати радянські «поради». Але з Чехословаччини Червона армія давно пішла, а комуністи ще не мали монопольної влади. Утім Масарик та його колеги прогнулися за першого ж вияву невдоволення Сталіна. Якби некомуністичні чеські партії наполягли на одержанні допомоги Маршалла, то мали б підтримку переважної більшості своїх співгромадян (а також чималої частки чеських комуністів), через що Сталіну було б значно складніше обґрунтувати необхідність покори. У ширшому контексті постмюнхенської політики чеське рішення віддати перевагу радянським обіймам було зрозумілим; але воно майже напевно призвело до успіху комуністичного перевороту в Празі сім місяців по тому.

Неприєднання Чехословаччини до Плану Маршалла стало економічною та політичною катастрофою для країни (те саме можна сказати й про «вибір», до якого були змушені країни регіону), а найбільше, мабуть, для самого Радянського Союзу. Його рішення залишитися осторонь Програми європейського відновлення було однією з найбільших стратегічних помилок Сталіна. Хай які були їхні особисті розрахунки, американці не мали б іншого вибору, окрім як увести Східну Європу до ПЄВ, запропонувавши допомогу всім, а майбутні наслідки виявилися б неоглядними. Натомість допомогу спрямували на Захід, що, відповідно, означило роздоріжжя для двох половин континенту.

Від самого початку допомога Маршалла мала бути самообмежувальною. Її метою, яку Маршалл виклав у своїй гарвардській промові, було «розірвати зачароване коло, щоб населення Європи знову повірило в економічне майбутнє своїх країн та Європи загалом». Замість того, щоб просто надати допомогу у вигляді готівки, план пропонував безкоштовно постачати товари, які надходили б до європейських країн після щорічних запитів, індивідуально сформованих кожною країною-отримувачем у межах чотирирічного плану. Потім ці товари продавали б у кожній країні, а одержані в місцевій валюті так звані зворотні кошти можна було потім використати згідно з двосторонніми домовленостями між Вашингтоном та кожним окремим урядом. Деякі країни використовували ці гроші, щоб купити ще більше імпортних товарів; інші, як, наприклад, Італія, переводили їх у національні резерви на випадок майбутніх потреб у валюті.

Такий незвичайний спосіб надання підтримки мав прогресивні наслідки. Програма зобов’язувала європейські уряди планувати наперед та прораховувати майбутні інвестиційні потреби. Вона накладала на них вимогу домовлятися та консультуватися не лише зі Сполученими Штатами, а й між собою, оскільки торгівля й обмін, передбачені програмою, мали на меті якомога швидше перейти від двосторонніх до багатосторонніх. Це змушувало уряди, підприємства та профспілки співпрацювати, коли вони планували збільшення норм виробництва й умови, які мали цьому сприяти. Найголовніше, це робило неможливим повернення до тих спокус, які занапастили міжвоєнну економіку: дефіцит виробництва, усебічно шкідливий протекціонізм та занепад торгівлі.

Хоча влада США не приховувала своїх очікувань стосовно Плану, вона залишила визначення рівня допомоги та способу її розподілу на розсуд європейців. Європейські урядовці, звичні до відвертої політики Штатів у просуванні власних інтересів у попередніх двосторонніх переговорах щодо позик, були здивовані таким підходом. Їхнє спантеличення можна зрозуміти. Американці самі мали різне бачення завдань Плану. Ідеалісти-прибічники Нового курсу — а таких у післявоєнних американських урядах було багато — вбачали в ньому можливість відбудувати Європу за американською подобою, надаючи особливого значення модернізації, інфраструктурним інвестиціям, виробничій продуктивності, економічному зростанню та взаємозв’язку між працею і капіталом.