Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Отож уже навесні 1947 року двобічний підхід Вашингтона до європейської економічної скрути зазнав поразки. Негативне сальдо в торгівлі між Європою та США в 1947 році сягнуло 4742 мільйонів доларів — більше ніж удвічі проти попереднього року. Якщо це було «побічним ефектом зростання», то, як пізніше зауважували спостерігачі, Європа була близька до смерті від передозування. Ось чому Ернест Бевін, міністр закордонних справ Британії, коментуючи виступ Маршалла, назвав його «однією з найважливіших промов у світовій історії», і не помилився.
Пропозиції Маршалла передбачали кардинально інший підхід, на відміну від попередньої допомоги. По-перше, за винятком певних рамкових умов, європейці мали самі вирішити, чи приймати американську допомогу взагалі та як її використовувати, хоча очікувалося, що американські радники і фахівці будуть безпосередньо залучені до адміністрування коштів. По-друге, допомогу мали надавати протягом певної кількості років, а отже, від початку вона була програмою стратегічного відновлення та зростання, а не фондом для надзвичайних ситуацій. По-третє, ішлося про справді дуже суттєві суми. На момент, коли допомогу згідно з Планом Маршалла було повністю виплачено, у 1952 році, Сполучені Штати витратили близько 13 мільярдів доларів — більше, ніж уся заокеанська підтримка США разом узята. Із цих коштів Сполучене Королівство та Франція отримали найбільшу допомогу в абсолютних цифрах, але, здається, відносний вплив на Італію та інші країни, які отримали менше коштів, усе ж таки був сильнішим: в Австрії 14% прибутку в перший повний рік Програми європейського відновлення (ПЄВ) від липня 1948 року до червня 1949 року надходили від допомоги згідно з Планом Маршалла. На той час це були гігантські суми: у готівці План Маршалла за сьогоднішнім курсом (2004 рік) становив близько 100 мільярдів доларів, але в мірках американського ВВП (у 1948‒1951 роках на допомогу припадало близько 0,5% останнього) План Маршалла на початку ХХІ століття коштував би близько 201 мільярда доларів.
Одразу після промови Маршалла міністри закордонних справ Британії, Франції та СРСР за пропозицією Бевіна зустрілися в Парижі, щоб обміркувати свою відповідь. Другого липня радянський міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов вийшов з переговорів, а через два дні Британія та Франція офіційно запросили представників 22 європейських країн (за винятком Іспанії та Радянського Союзу), щоб обговорити пропозицію Маршалла. 12 липня в цьому обговоренні взяли участь 16 європейських держав. Усі вони — Британія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Данія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Греція, Туреччина, Ірландія, Ісландія, Австрія та Португалія — були серед майбутніх одержувачів. Утім, попри початковий інтерес, який виявила Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія й Албанія, жодна майбутня комуністична держава не взяла участь у Програмі європейського відновлення і не отримала ані долара з допомоги Маршалла.
Варто зупинитися і подумати про те, що це означало. Те, що гроші призначалися тільки для Заходу (Греція і Туреччина були в статусі почесних західних європейців), поза сумнівом, полегшувало для Трумена завдання протягнути свій план допомоги через Конгрес наступного року. До того часу багато що змінилося, і Конгрес радо підтримав аргументи про те, що План Маршалла — це економічний запобіжник радянської експансії. У червні 1947 року пропозицію допомоги через нову Програму Маршалла отримали всі без винятку європейські країни. Сталін і Молотов, певна річ, ставилися до американських намірів з недовірою: умови, які пропонував Маршалл, були практично несумісні із закритою радянською економікою, але інші країни Східної Європи не надто поділяли їхнє ставлення, принаймні ті, які ще не стали частиною блоку.
Отож Ян Масарик, чехословацький міністр закордонних справ, не комуніст, радо прийняв спільне франко-британське запрошення від 4 липня. Уже наступного дня очільника Чеської комуністичної партії та прем’єр-міністра Клемента Ґоттвальда викликали в Москву і вручили йому розпорядження відвідати паризьку конференцію. Однак наказ був чіткий: своєю присутністю в Парижі він мав продемонструвати «неприйнятність англо-французького плану, завадити ухваленню одностайного рішення, а тоді залишити конференцію й забрати з собою якомога більше делегатів інших країн».