Після війни. Історія Європи від 1945 року

План Маршалла щодо Програми європейського відновлення, який він упродовж наступних кількох тижнів обговорював зі своїми радниками й оприлюднив у відомій вступній промові в Гарвардському університеті 5 червня 1947 року, був радикальним та особливим. Але він не взявся нізвідки. У проміжку між закінченням війни та оголошенням Плану Маршалла Сполучені Штати вже витратили багато мільярдів доларів на гранти та позики для Європи. Головними адресатами цієї допомоги були Велика Британія та Франція, які отримали позики на 4,4 мільярда та 1,9 мільярда доларів відповідно, але жодна країна не залишилася обділеною: позики для Італії в середині 1947 року перевищували 513 мільйонів доларів, а Польща (251 мільйон), Данія (272 мільйони), Греція (161 мільйон) та багато інших країн також були в боргу перед США.

Однак ці позики йшли на те, щоб закрити діри та ліквідувати наслідки надзвичайних ситуацій. Американську допомогу використовували не для відбудови чи далекосяжних інвестицій, а для постачання першого необхідного, надання послуг та ремонту. Ба більше, позики, особливо великим європейським країнам, надавалися під певні зобов’язання. Одразу після капітуляції Японії президент Трумен мав необережність денонсувати угоди про ленд-ліз[48], через що Мейнард Кейнс попередив британський Кабінет міністрів у меморандумі від 14 серпня 1945 року, що країна опинилася на порозі «економічного Дюнкерка». Упродовж подальших місяців Кейнс успішно уклав із США угоду про надання великої позики, щоб Британія отримала долари і могла купити товари, які більше не отримувала в рамках ленд-лізу, але американські умови були неймовірно обмежувальними: зокрема Штати вимагали, щоб Британія позбулася імперських амбіцій щодо заморських домініонів, припинила ручне керування обмінним курсом і зробила стерлінг повністю придатним для конвертації. Як і попереджав Кейнс та інші експерти, це закінчилося тим, що люди почали (і продовжували) масово здавати британські фунти, британські доларові резерви швидко виснажилися, а наступного року настала ще серйозніша криза.

Умови позики, про яку в травні 1946 року домовилися США та Франція, якщо й були менш суворими, то не набагато. Французи отримали сотні мільйонів доларів кредитів та обіцянку подальших позик під низькі відсотки, а на додачу — списання 2,25 мільярда доларів воєнного боргу. Натомість Париж зобов’язувався скасувати протекціоністські квоти на імпорт і запровадити вільний імпорт для американських та інших закордонних товарів. Ця позика, як і британська, частково мала на меті просування інтересів США щодо міжнародної вільної торгівлі, відкритого та стабільного обміну валют і тіснішу міжнародну співпрацю. Однак насправді гроші були витрачені за один рік, а єдиним більш-менш тривалим наслідком стало ще сильніше народне обурення (на якому сильно грали ліві) щодо зловживання з боку Америки своєю економічною перевагою.