Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Він дуже освічений, знає про весь світ:
Ибо яве таче прилежащим к ним Индомъ, убийстводейца, сквернотворящии, гневливи паче естъства; вънутренейшии же стране ихъ человекы ядуще, и страньствующихъ убиваху, паче же ядять яко иси. Етеръ же закон Халдеем и Вавилоняном: матери поимати и съ братними чады блудъ деяти, и убивати.
Цих, халдеїв та вавілонян, – уже не існує більше тисячі років, але – що це йому?
Отже, ні про кого, крім його полян – жодного доброго слова. Чи не звідси вона, бува, й починається, ота уславлена у світі російська ксенофобія?
Не в ладах літописець із іменами, абсолютно не знаючи, як видно, жодних там іноземних мов (невід’ємна властивість і сучасного “інтєрнаціоналіста”). У нього Олег убиває двох своїх супротивників чи узурпаторів, Аскольда та Діра. Почитаємо, як це було. Олег з’являється у Києві, спливши Дніпром, з малим Iгорем, та:
И приступль подъ Угорськое, похоронивъ воли свои, и посла къ Асколду и Диру, глаголя: “яко гостье есмы, идемъ въ Грекы отъ Олга и от Игоря княжичича; да приедета к роду своему к намъ”. Асколдъ же и Дирь придоста; и выскакаша вси из лодей, и рече Олгъ къ Асколдови и Дирови”: “вы ни князя, ни роду княжя, но азъ есмъ роду княжа”, и вынесоша Игоря, “а съ сынъ Рюриковъ”. И убиша Асколда и Дира, и несоша на гору, еже ся ныне зоветьУгорьское. Идеже ныне Олминъ дворъ; на той могиле поставил Олма церковъ святого Николы; а Дирова могила за святою Ориною. И седе Олегъ княжа в Кыеве, и рече Олегъ: “се буди мати городомъ Рускым”.
Отже, свідчимо: убивство є, насамперед, підступне – “похорони вои свои”, а потім – “и выскакаша вси из лодей”. Далі, чи це аргумент для вбивства: – “вы ні князі, ни роду княжя”?
Так само оте, “азъ есмъ роду княжа”; чи є достатнім це все, разом, щоб “седе и княжа” в Києві? Не бачимо й тіні намагання виправдати дії Олега хоч чимось, крім наведених дитинчих аргументів. Чи не свідчить це про повне забуття почуття легітимності (не кажучи про мораль) у новому – княжому Києві, де колись (тільки подумати!) владних осіб обирали всенародно?
Але, повернемося до суті справи. Аскольд (власне Асгольд – Честь Асів), був тоді людиною відомою, волоцюжним конунгом з півночі (неправда, що “не рода княжа”!), з Ладоги (тоді Альдейг’юборґ). У молоді роки – начальником охорони еміра Кордоби в Еспанії, та згадується там і у документах, як “Асгольд аль Дюр”. Артікль “аль” і вирішує все, – ідеться про одну особу. Бо до того і Дюр, або Д’юр, – то не ім’я, то ґотською мовою просто “звір”, “тварина”. Прізвисько конунга Асгольда, якого він, слід гадати, – заслужив.
Цікаво, що літописцеві вдалося, по смерті Асгольда, розділити, так би мовити, добру та дурну частину його природи (як то було значно пiзнiше з доктором Джекiллом та мiстером Гайдом у Р. Стiвенсона) та поховати їх окремо; конунга у Аскольдовій могилі, а “Звіра” – поза церквою св. Iрини… Зауважимо, що ця дурна помилка, як і наступна, – досі полишається в ранзі “краєугольних камнєй” російської історії.
От і перейдемо до неї, наступної. Самий початок офіційної Київської історії, іще докиївський автор подає так:
И зебрашася трие брата с роды своими и пояша по собе всю Русь, и придоша къ Словеном первее и срубиша городь Ладогу, и съде старейший в Ладозе Рюрикъ, а другий Синеус на Белеозере, а третей Труворъ въ Изборьсце. И от тех Варягъ прозвася Руская земля. По девою же лету умре Синеусъ Труворъ, и прия Рюрикъ власть всю одинъ.
Пише наш мудрець, як під руку попаде, де “къ”, а де просто “к”, слово “восвояси” зустрічається у літописі в чотирьох (!) різних варіантах; щодо стилю – коряво та кострубато. Але, все нічого, аби історичні постаті не вигадував.
Звернімо увагу й на те, що ґотське слово “верінг” – варяг, завжди означало жолдака (перекладається – “озброєний”), найманця, що служить за контрактом, за гроші. Але автор літопису (а за ним і російські історики) вживає його виключно як збірну назву для скандинавських народів. Зазначимо, що навіть далекі ромеї – правильно розуміли семантику цього слова.
Друге, що є тут цікаве, так це те, що Русь – то ніяк не самоназва Києва або Київської землі – України: “И от тех Варягъ прозвася Руская земля”.
Цікаво також, що звали княжити одного Рюрика, а він і приведи із собою ще двох братів; “на кормлєніє”, як у них кажуть. Зазначимо, знову, що такі імена, як Синеус або Трувор, – більше ніде не відомі. Так само, як оті Кий, Щек та Хорив; не вірите – то пошукайте. Та й Рюриковичів було в Росії нічим отих бліх на волоцюжній собаці, а от синеусовичів або труворовичів, – так ніхто й не бачив: ні єдиного. Не дивно, що їм довелося якнайскоріше померти, та – очевидно, іще парубками.