Укус огняного змія
- Автор: Тисовська Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Наш час
- ISBN: 978-966-8174-76-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Укус огняного змія». Краткое содержание книги:
Ростислав потягнув мене за рукав, і ми проминули вестибуль і опинились у залі. Круглі столики розкидані по ній без жодної системи, поміж ними соваються офіціанти з тацями. Трохи далі — чи то подіум, чи то сцена. Там теж столик, а коло нього — два крісла з високими спинками.
Один з офіціантів підлетів до нас і провів до вільного столу майже під самою сценою. Накритий він був дивно: високий срібний кавник, дві філіжанки тонюсінької, аж прозорої порцеляни, тютюнниця, люлька. Ростислав притримав мені крісло, і я всілась упівоберта до сцени. Офіціант миттєво налив нам паруючої кави зі срібного кавника, наче виніс його за мить до нашого приходу, вклонився і щез.
— Треба хоч молока попросити, — прошепотіла я до Ростислава, — не можу пити чорну каву просто так…
У відповідь Ростислав із легкою посмішкою підняв зі столу срібний молочник, що його я спершу не помітила, і долив мені у філіжанку молока. Ложечка на блюдечку теж виявилася срібною — чи, принаймні, вельми схожою на срібло. Я покуштувала каву. Кислувата, запашна.
Тим часом на сцені з’явилася пані, яка не сіла в одне з крісел, а натомість почала гасати з кінця в кінець, заламуючи руки. Схоже, вистава вже йшла деякий час, а ми проґавили початок. Акторка вдягнена була у довгу сувору сукню, як із англійського фільму про життя у дев’ятнадцятому сторіччі. На руках пані мала довгі лайкові рукавички, які вона нервово почала стягувати палець за пальцем, а потім довго м’яла й термосила, виказуючи крайній ступінь хвилювання й розпачу.
«Я не знаю, я не знаю, — белькотіла акторка. — Мати Божа, зглянься на мене! Навіщо, навіщо я встромила свій цікавий ніс у цю історію? Але ж події самі закрутили мене, хіба мала я можливість опиратися? Якщо завтра інспектор Лестрейд знайде моє бездиханне тіло… О, ні, я навіть не хочу про це думати! Тільки одна, тільки одна людина може допомогти, і мені треба звіритися їй… Але як? Що я скажу? Таж мені ніхто не повірить! Вся історія від самого початку навіювала думку про вправно зрежисовану шараду, учасницею якої я мимовільно стала. Божечку, як, як мені переконати слідця, що я не вигадниця, що мені справді загрожує небезпека? Ой, він іде! Містере Голмс!..»
Притискаючи руки до грудей, акторка побігла зі сцени назустріч комусь невідомому.
Хоч убийте, до сьогоднішнього дня не збагну, як ми з Ростиславом опинилися на сцені. Причому в зубах я мала ту саму люльку, котра так здивувала мене, щойно ми вмостилися за наш столик. Я розсілась у кріслі з високою спинкою, а навпроти поважно сидів Ростислав.
«Докторе, що ви думаєте про цю справу?» — почула я власний хрипкуватий повільний голос і безмежно здивувалася.
«Голмсе, — відповів Ростислав, — леді Кароліна — з поважної родини. Я колись мав честь служити з її батьком у війську. Я не можу уявити, кому і з якого дива запраглося умертвити цю шановану в усіх розуміннях пані».
«Докторе, — я попихкала незапаленою люлькою, — ви помітили, що в бібліотеці, де знайшли леді Кароліну, був розгардіяш?»
«Розгардіяш? — Ростислав здивовано звів брови над світлими очима. — Перепрошую, Голмсе, але жодна книжка не зрушена з місця, все стояло по шафах, як і мало бути…»
«Докторе, — похитала я головою, — ми стільки часу проводимо разом… Я просто здивований, що ви й досі мало чого від мене навчилися… Хіба ви не звернули увагу, що «Життя тварин» Брема сусідувало з «Подорожжю Гулівера» Свіфта? Невже це не наштовхнуло вас на роздуми?»
Ростислав ніяково потер себе над губою, немов чухаючи невидимі вуса.
«У такій великій бібліотеці, докторе, — продовжувала я пояснювати, — де ціла шафка відведена під картки з назвою й описом книг, де все систематизоване, зашифроване й каталогізоване, раптом абсолютно несумісні книжки опиняються сусідками на одній полиці…»
«І який висновок ви із цього робите, Голмсе?» — спитав Ростислав.
«Убивця леді Кароліни шукав книжку, — говорила я замислено. — Можливо, небіжчиця його застукала. Імовірно, чимось налякала. Це нам іще належить вияснити…»
Ростислав надпив із філіжанки кави й промокнув білосніжною серветкою губи. Він був у захваті від дедуктивних здібностей свого друга Шерлока Голмса.
«Щойно ми дізнаємося, де придбали шнурок, яким була задушена леді Кароліна, ми зрозуміємо, де шукати убивцю, — промовила я, пихкаючи пустою люлькою. — Але в цьому, гадаю, нам придасться інспектор Лестрейд, адже йому значно легше розіслати дюжину поліціянтів по крамницях Лондона. Саме на таку роботу й годиться поліція, ви не згодні, докторе Уотсоне?»
Ростислав підвівся зі свого місця, пройшовся по сцені туди-сюди. Мене здивувало, що навіть хода у нього змінилася: спина виструнчилася по-військовому, а кроки зробилися чіткими, карбованими. Він повернувся на своє місце, всівся в крісло й закинув ногу на ногу. Пучками лівої руки смикав себе за неіснуючі вуса. Мені привиділося, що ще мить — і я узрію і вуса в нього над губою, і картату камізельку — і тоді зала перевернеться догори дриґом, як колись у дитинстві в кімнаті жахів, і попливе, і я попливу разом із нею…