Укус огняного змія

— Е-е-е… то я піду?

— Та йди вже.

— Ага.

— То бувайте, Голмсе, — і мій супутник зробив дивний рух мені назустріч, але одразу ж знову відкинувсь у кріслі.

— Бувайте, докторе… — зронила я відлунням.

Усміхаючись і ховаючи очі, я випірнула з машини, відбігла кілька метрів, обернулась і помахала рукою. Машина двічі блимнула фарами у відповідь. Я заскочила у вестибуль і видихнула затамоване повітря.

Ліна виступила звідкись збоку.

— Я тебе чекаю, чекаю… Де ти так довго ходиш? Ти ж сказала, що ви майже в центрі?

— Не питай, — покрутила я головою, — зараз нічого не питай.

Ми піднімалися широчезними мармуровими сходами на другий поверх. Стіни, прикрашені портретами не відомих мені достойників, банею сходилися над нашими головами. На два боки від сходів розпливалися рукави широкого коридору.

Працівниця архіву, старший науковий співробітник — кругленька жіночка нашого з Ліною віку. Познайомилися вони, коли Ліна брала в неї інтерв’ю. Жіночка виявилася веселою й смішливою: відкидаючи назад довге волосся, поправляючи на носі дешеві окуляри, смикаючи светр, який мав порятувати від печерного, добре консервуючого холоду архіву, вона оповідала Ліні байку й невпинно реготала.

— Приходить до нас тітка й каже: «Щурів труїти будемо?» Я їй відповідаю: «Аякже!» А у нас же тут їх регулярно труїти треба, інакше-бо і нас виживуть, і книжки пожеруть. Тітка вдягає ґумові бахили, респіратор, костюм спеціальний — і починає всюди сипати отруту. Білий такий порошок. Я їй кричу: «А як же ми? Ми ж не захищені!» І знаєте, що вона каже у відповідь? «В інструкції з техніки безпеки написано, що спеціальний одяг належить носити при роботі з отрутою, а ви з нею не працюєте. Тому займайтеся своїми справами». І далі сипле просто мені під стіл…

Ми проминули великий зал, де працювало кілька людей: горіли настільні лампи, тихо шаруділи папери, повітря коливалося від розумних думок, — і зайшли за стійку, а звідти потрапили в задню кімнату. Мені сподобалося тут: кілька великих стелажів, на яких чекають свого часу замовлені старовинні фоліанти, біля вікна — величезне лимонне дерево, а гілки його обсипані блідо-жовтими цитринками, кілька письмових столів — для працівників архіву, але сьогодні нікого немає.

— Та перед Новим роком, — пояснила Лінина знайома, — ми тут, фактично, чергуємо: відвідувачів мало, от і вшиваємося додому потихеньку, а хтось один за всіх лишається.

Вона розсадила нас на старі дерев’яні стільці, підсунула вазочку з печивом. Сама збігала до одного зі стелажів і принесла книжку — невеликого формату, в шкіряній палітурці, папір пожовклий, але дуже цупкий. На око я оцінила її, як видання вісімнадцятого століття: в заокеанських бібліотеках під час навчання і мені пощастило потримати в руках енну кількість старих видань.