Прощайте, мої п'ятнадцять літ...
- Автор: Кампань Клод
- Серия: Прощайте, мої п'ятнадцять літ... #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Надія Гордієнко-Андріанова
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...». Краткое содержание книги:
Клод Кампань — псевдонім подружжя Жана-Луї та Бріжітт Дюбрей. Перу Жана Луї належать відомі у Франції романи для підлітків — «Рятувальна експедиція» та «Капітан із Жамборея». Велику популярність серед читачів завоювали і повісті Ж. Луї та Б. Дюбрей, видані під псевдонімом Клод Кампань — «Хлопець та дівчина» і особливо — «Прощайте, мої п'ятнадцять літ»...
З того, як Ян нервово жестикулював руками, видно було, що він старанно підбирає слова, аби вони прозвучали якнайпереконливіше.
— Розумієш, Фанні, я не можу сказати, що любив їх, своїх незнаних батьків. Вони були для мене надто далекі… Іноді я уявляв їх собі у мріях. Мрії ті були такі приємні… Це допомагало мені жити, але я добре знав, що то тільки мрії, а не дійсність. І так боявся розчаруватися… Мати сказала мені, що я норвежець. Та що я знав тоді про Норвегію? Тільки те, що написано в підручниках географії. У Булоні іноді причалював норвезький корабель. Одного разу, блукаючи набережною, я помітив чорне вантажне судно «Крістіан Сунд». Воно прийшло з Бергена… Серце моє забилося дужче від хвилювання, і я довго-довго дивився на прапор з блакитним хрестом на червоному тлі, що так весело майорів на верхівці щогли. «Це ж прапор моєї батьківщини, — казав я сам собі,— моєї справжньої батьківщини…»
Але в ту мить кілька матросів зійшло на землю, я почув, як вони засперечалися про щось, і мені здалося, що їхня мова груба, різка, в ній чулися якісь дивні голосівки, я не знаходив там жодного складу, схожого на французьку чи англійську мову. Засмучений, майже наляканий цим, я подався геть, навіть не глянувши на прапор своєї рідної країни… У ті хвилини я майже втратив бажання швидше розкрити таємницю свого народження і знову стати норвежцем…
І так минали тиждень за тижнем, не приносячи ніякої розв'язки…
Одного дня їхав я кудись машиною і зустрів по дорозі тебе. Ти не викликала в мене такого страху, як Гійом чи Капітан. Отож я й запросив тебе сісти в кабіну, хоч почувався, наче зосліпу кидаюся в холодну воду. Отоді я й дав тобі перший урок з латині.
Ну, а що було далі, ти сама знаєш. Я ніяк не наважувався заговорити з Капітаном, — я тобі вже пояснював чому. А до того ж не хотів завдавати горя їй, моїй названій матері. Вона весь час писала мені і, сама того не відаючи, мучила мене своїми листами. Зрозумій, я ж любив її! Я й досі її люблю…
Помовчавши, він сумно додав:
— А наприкінці грудня сталася подія, яка ще більше примусила мене мовчати. Напередодні Різдва моя мати приїхала до Фовемберга. Вона зустріла нас у лісі, ти ж пам'ятаєш? Другого дня вона сказала, що мої батьки померли і що з моєї родини нікого не лишилося…
Ян нижче похилив голову. Він, здавалося, ще раз пережив своє горе, розповівши про смерть батьків. Я поклала долоню йому на руку й лагідно мовила:
— Я це знала, Яне. Ми стояли того святвечора за дверима твоєї кімнати, Гійом і я…
— Ах! — вигукнув він.
Я боялася, що він розгнівається на мене. Та його ліва рука все ще лежала під моєю долонею, — він не висмикнув її, а другою задумливо креслив якісь химерні візерунки на кахляній підлозі. У мене було таке відчуття, ніби я тримаю руку зовсім малої, безпорадної дитини, тяжко хворої чи дуже нещасної. Ось він знову заговорив, і голос його бринів сумно-сумно:
— Розумієш, вона сподівалася, що це примусить мене вернутися до Бове. Тільки вона ненароком зрадила себе, мовивши тоді: «Ти ж не говорив про це з капітаном Ле Марруа, то чого ж тобі тут лишатися?» І тим самим призналася, що Капітан таки знає щось про мене, чи не так? Оце й було одною з причин, що я не поїхав з Фовемберга. Іноді я сподівався, що Капітан сам упізнає мене й заговорить перший. Яке безглуздя! Як він міг упізнати мале хлоп'я чотирьох літ, коли після того минуло довгих п'ятнадцять років?
Янові очі повилися тим самим мрійливим серпанком, що його я помічала, коли він грав на фортепіано. І голос йому забринів ще журливіше.
— Зрештою, мені просто не хотілося їхати… Не тільки через мою нерозв'язану таємницю, а й через ваші Сонячні Дзиґарі. Фанні, ти не можеш уявити, що означають для мене Сонячні Дзиґарі: ти ж завжди живеш там, щаслива… Капітан, Гійом — таких чудових людей далебі ніде на світі не зустрінеш — ти це знаєш?
— Знаю…
— І там була Інгвільд, Норвежка. Ти розумієш, чому я так дивно повівся з нею під час нашої першої зустрічі? Це ж була перша, сказати б, ластівка з моєї вітчизни. Чарівна Інгвільд… Бо вона справді чудова дівчина, правда ж?