Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
І я, замружившись від страху, з усієї сили вдарив арештанта у вухо, і так ударив, що він, злетівши зі стільця, лишився лежати на підлозі…
— З графина хлюпни, — сказав Лібачов. — Зразу заворушиться.
Вилив я на нього воду тремтячими руками, арештант відкрив очі, подивився на мепе з невимовною тугою й жалістю, повільно підвівся, сів на свій стілець посеред кімнати й сказав:
— А я не вірив, що нацизм — заразливий… Ти ж гітлерівець, синку, справжнісінький гітлерівець.
Узагалі у сорок першому слово «гітлерівець» не вважалося за образу… У якійсь багатотиражці навіть надрукували «товариш Гітлер», здається, на заводі імені Сталіна… Але ж недавно ще ми «Професора Мамлока» дивилися, «Сім’ю Оппенгєйм», там фашистів ганьбили, тільки у сороковому ці фільми заборонили, але я все-таки образився і ще раз заїхав йому у вухо — ніякий я не гітлерівець, а молодий більшовик, учень великого Сталіна, страж завоювань революції…
І знову він упав, але не обм’як, був готовий до удару.
— Бийте, — сказав він. — Можете до смерті бити, нічого від мене не доб’єтеся, наклепи зводити не буду, гітлерівці погані.
Тут вискочив Лібачов з-за столу й став його штовхати чобітьми у пах, у живіт, у груди.
— Ну, чого ти?! — задишливо крикнув він мені. — Помагай! Що я кажу?!
Ніколи я не зможу описати, а вже тим більше пояснити, як і чому в мені збурилася невідома доти, але все-таки якась рідна тьма й забилося щось давно забуте, але — тепле…
Я не міг погамувати тремтіння, яке мене пройняло, наче лихоманка трясла; в очі наче піску насипали, вилиці звело, жах і шалене відчуття волі стали нероздільними, в мені з’явилася величезна сила, щось рисяче, тягуче, я аж замружився від того, що думка зникала, поступаючись місцем ознобному, некерованому інстинкту..; А потім мене охопило дивовижно-солодке відчуття вседозволеності влади — особливо коли і мій носок увійшов у м’який живіт арештанта, що корчився на підлозі…
…Замучившись, Лібачов подзвонив по телефону й дав команду, щоб привезли дружину арештанта:
— Він молодий, — кивнув на мене, не одводячи очей від сірого обличчя арештанта, що лежав нерухомо, — стінки тут тонкі, фанера, послухаєш, як він з нею на диванчику соватиметься, посопуть уволю, от весело буде, правда?!
…Словом, дав арештант показання, спробуй не дати…
Сторгувалися, що візьме на себе англійське шпигунство, але Кедрова закладати відмовився… Кедрова вивели на трибунал двадцять другого червня, коли вже війна йшла, — судили за «поширення заздалегідь брехливих, панічних чуток про підготовку Німеччиною війни проти свого союзника — СРСР». Судити почали вранці, а після виступу по радіо Вячеслава Михайловича виправдали… А двадцять третього забрали знову — свідок, як-не-як… Ну й шльопнули зразу. — Сорокін витер піт, що виступив на лобі, й несподівано спитав: — У вас дошки якої-небудь немає, Зоє Олексіївно?
— Що? — Федорова спочатку не зрозуміла його, слухала з жахом, кусаючи губи…
— Дощечка, може, якась є на кухні? — Сорокін зараз говорив тихо й спокійно, немовби й не він щойно істерично хрипів у магнітофон.
— Підставка є хохломська…
— Якщо вас це не обтяжить, то принесіть…
Жінка насилу підвелася, сторожко оглядаючись, вийшла на кухню, повернулася з хохломською дощечкою, простягла гостеві…
Сорокін розчепірив ноги, поклав дощечку на коліна й, коротко змахнувши рукою, ударив ребром долоні; дошка хряснула, як кістка, забіліло свіже дерево — з тією лише різницею, що відкритий перелом тільки в першу мить сніжно-білий, потім закривавиться, а дерево — неживе, не боляче йому; як було білим, так і лишилось…
— Отак-от, Зоє Олексіївно, — сказав Сорокін. — Це тепер, коли я не молодий уже… Уявляєте, яка сила в мені була, коли я вас допитував? Що з вами сталося б, якби я вдарив хоч раз по-справжньому? Я ж вас жалів, Зоє Олексіївно, жалів… Думаєте, знімаю з себе вину? Ні. Я коли з Абакумовим в Угорщині був, книжок заборонених начитався, дещо зрозумів про нашу професію, знав, що план женемо — для поповнення безплатної робочої сили! Але я ніколи не міг забути того страшного відчуття, коли сильний, здавалося б, чоловік, такий, як той нелегал з розвідки, якого ми з Лібачовим нівечили, ставав дедалі підвладнішим мені, маленьким і беззахисним, а ніщо так не розбещує людську душу, як відчуття владарювання над тим, хто слабший за тебе й покірний… Кого ж мені винуватити в цьому, Зоє Олексіївно? Кого? Ви Сталіну вірили, і я Сталіну вірив… Ви своєму режисерові вірили — мовляв, так грай, а не інакше! — і я своїм начальникам-режисерам не міг не вірити: «Ось показання на вражину — два, п’ять, десять! А він мовчить! А що він справді задумав?! Яке зло може принести народові?!» Я ж не людину бив! Шпигуна! Диверсанта! Фашиста! Хіба я вас бив боляче? Скажіть?