Таємниця Кутузовського проспекту

— Доповіли… Скажіть, у вас ніколи не було підозр щодо Кедрова?

— Та ви що, з глузду з’їхали!

— Підбирайте вирази!

— Війна ось-ось почнеться! Про що ви думаєте?!

— Ви стверджуєте, що війна почнеться «ось-ось»?

— Так!

— Кого з ким?

— Нацистів проти нас.

— Нацисти — це хто? Дружній нам рейх?

— Це він вам дружній, — вибухнув арештант. — Вам! А не мені!

— Що ж ви від інших чекістів відгороджуєтесь? Даремно, ми також дзержинці… Гаразд, це у вас нерви розходилися… Давайте запишемо ваші свідчення про те, що Кедров — справжній більшовик і що Німеччина нападе на нас найближчими днями… Якого числа, до речі?

— Двадцять першого.

Лібачов зареготав:

— Хто ж війни у будень починає? Справжні стратеги війну до святкових днів приурочують… Не відмовтесь підписати правильність відповідей?

— Цих — не відмовлюсь.

Лібачов знову промокнув бланк протоколу допиту своїм прес-пап’є і, підійшовши до заарештованого, схилився над ним гачком:

— Так от, «дзержинець» паршивий, Упшліхт і Артузов призналися в своїй троцькістській контрреволюційній диверсійно-шпигунській діяльності, і їх розстріляли! А «товариш» Кедров іде під трибунал за те, що, будучи старим агентом англійської розвідки, виконував завдання своїх хазяїв і сіяв панічні чутки про майбутній напад Німеччини на Радянський Союз! Ти був його людиною — сам признався, за язик не тягли. Отже, коли хочеш, щоб твоя сім’я не опинилася в сусідній камері, сідай і пиши власноручне признання: коли й де одержав вказівку Кедрова завербуватися до англійців, аби зруйнувати союз двох великих держав Європи.

— Ви що, збожеволіли?

Лібачов тоді подивився на мене так, що я на все життя запам’ятав:

— От як поводяться справжні вороги… Затям це… і примусь його говорити… Зараз… при мені…

У мене навіть голос сів: «Як?»

— А так, як тобі підказує революційна свідомість.

Я підійшов до арештанта й, тамуючи тремтіння в голосі, сказав:

— Наших товаришів мордують у буржуазних катівнях… Революція не мститься… Скажіть правду, і ми передамо вашу справу в наш пролетарський суд.

— Я сказав усю правду. Я ніколи ні до кого не вербувався. Кедров для мене був, є й залишиться більшовиком.

Лібачов обгриз усі нігті — й без того майже до м’яса обгризені — й сказав тихо:

— У зуби тільки не бий. Він на процесі з розквашеним ротом не потрібен. У нас тиждень строку, двадцять другого Кедрова трибунал судить, цей — співучасником піде, якщо не хоче свідком обвинувачення.

— Які у вас докази? — спитав арештант. — Докази які?

— Ну! — Лібачов прикрикнув на мене. — Слабий, чи що?! Чи — жалієш вражину? Ось на нього показання, — він тицьнув пальцем у папку, — дев’ять чоловік на нього показали як на шпигуна, продажну шкуру, за фунти працював, сволота! Щоб відняти у нас усе те, що дала революція!