Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Не в цьому справа, — Федорова судорожно зітхнула. — Біль перетерпіти можна, жінка до болю звикла… Але не можна передати словом стан, коли здоровенний чоловік замахується на тебе, дав ляпаса, за волосся тягає, Господи… Ви ж з мене людське вибивали, на тварину мене перетворювали…
— А що мені було робити?! Якби ви не підписали бодай щось, мене бракоробом оголосили б! А бракороб — це той же шпигун! За ним пильнуй… Я знав, що значить потрапити в камеру… Я знав, що для мене це одним строком навряд чи кінчиться, найімовірніше — кулею… Так, так, так! Тому мені, катові, було страшніше жити, ніж вам, жертві… Думаєте, я не знав, що ви ні в чому не винні? Знав… Співчував вам, ох, як співчував! Але що я міг зробити?! Як мав повестися я — кат за фахом, який знав, що його жертва ні в чому не винна?! Якби він, кат, сказав про це голосно при всіх, то Берія його, ката, перетворив би на шматок м’яса! На відбивну! Дайте пораду, благаю, дайте! А то мені важко буде розповідати вам, як страшно було вести вашу справу, мабуть, найстрашнішу з усіх… Адже про вас сам Сталін запитував, розумієте?! Особисто він!
— Господи, та що ж мені вам порадити? Ви, який мучив мене, позбавив материнства, жіночого короткого життя, ви, який… Ви, той самий, ви… просите поради в мене?
Підборіддя її затремтіло, очі налилися слізьми, вона одвернулася до вікна, і в цю коротку мить він обняв її холодним оцінюючим поглядом, знову похнюпився, лоб вкрився зморшками (він навчився міняти обличчя, особливо — враз старити його) й прошепотів глухо:
— Що ви відчули, коли вас привезли у внутрішню тюрму?
— Сором, — відповіла Федорова, не роздумуючи, і, витерши очі пальцями, знову обернулася до нього.
— Що?!
— Сором…
— Це коли вас роздягли, обшукуючи?
— Та ні… Жінки до цього інакше ставляться, ми ж до гінеколога ходимо, така доля… Мені за все стало соромно… За те, що мене — артистку, яку знає народ, могли заштовхнути в машину й запроторити в тюрму… За те, що безсловесна жінка в радянській військовій формі полізла пальцями… Навіщо? Шукала, чи не сховано там чого? Ті, хто мене забирав, знали, що я навіть не встигла одягтися… Хіба не могли їй про це сказати? Соромно стало за те, що немає у нас людей, а тільки істуканчики, які не прислухаються до своєї думки й серця, а дотримуються лише інструкції. Соромно стало за той мертвотний запах карболки й затхлості, убогий дух одвічної, знайомої нам неволі… За вас мені стало соромно — за те, що мучили мене, знаючи, що я ні в чому не винна… Достоєвського почитайте… У нього все про це сказано… За країну було соромно… Тільки це вже потім сталось, у Владимирі, коли я — слава тобі, Господи, — з Лідією Руслановою в одній камері опинилась… Там і за нас, арештанток бідолашних, бувало соромно, коли жінка голосила під вікнами: «Юноша с лицом слоновой кости, карне глаза! Откуси, отгрызи два моих соска…»
— А страшно було?
— Не знаю, — замислено відповіла Федорова. — Якби ви все швидко робили, а ви ж по-обломовськи працювали, ізмором брали… Місяці минали, роки… За цей час смерті собі бажаєш, як порятунку… Мабуть, Сталін зрозумів наш характер, коли в засланні серед росіян, жив, відчув, що хоч ми й невмілі обломи, зате совісливі, соромимося сказати, коли бачимо, що не так, боїмося словом людину скривдити, ворогом назвати ворога — якщо тільки не чужоземець він, усе думаємо, схаменуться, помилка сталась… От він на хребет нам і вліз… І роз’єднав народ на квадратики, щоб вам легше було тримати його на мушці… І в кожному квадраті радіотарілка з ранку до ночі у вуха — бу-бу-бу-бу… Одне й те ж, одне й те ж, а раніше цього самого репродуктора ніхто і в очі не бачив, новинка, спробуй не повірити, коли місяцями й роками товчуть однакові слова, а хто їх не повторяє — зникає з життя… Якщо повторюватимеш людині місяць, що вона свиня, — повірить… А тут роки бубоніли… Аби сором наш гнівом залило й бунт запалахкотів, треба такого натворити, щоб кожного зачепило, — а найбільше жінок, у яких на руках голодні діти, й дров немає, щоб буржуйку розтопити… А Сталін усе міряв жменею: одного — на тортури, другому — орден, третьому — нову кімнату, четвертому — розстріл… Черезсмужжям народ роз’єднав, поставив одного проти одного… Соромно мені було, — повторила Федорова, — одне лише й тримало, що дочка лишилася на волі… Та яка там «воля»… Я була в тюрмі за стіною, вона — в тюрмі без стін, різниця невелика, гарантій ні в неї, ні в мене не було, не знали ми, що таке гарантії, та й не взнаємо ніколи…