Чоловіки під охороною
- Автор: Мерль Робер
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1989, №6-8
- Переводчик: Григорій Філіпчук
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Чоловіки під охороною». Краткое содержание книги:
У романі «Чоловіки під охороною» (1974) Р. Мерль розглядає складні психологічні взаємини між людьми в екстремальних умовах, породжених фантазією письменника, але цілком можливих у капіталістичному суспільстві. Роман «Чоловіки під охороною» належить до одного з найпопулярніших у наш час підвидів наукової фантастики — до соціальної антиутопії, що розглядає можливі й неможливі моделі суспільства майбутнього, цього разу суспільства, керованого «фемінократією».
Гаразд. А от я не відштовхуватиму руки, яка не тягнеться до моєї. Я легенько кладу цю руку на простирадло. Настав час застосувати своє лікування поведінкою. Я підводжусь і знову починаю ходити сюди-туди по кімнаті, але тепер уже спокійно, без люті, не зціплюючи кулаки в кишенях халата. Мені не хочеться перейматись ненавистю до Аніти. І не хочеться ставати жінконенависником. Коли я й виніс собі з цього якийсь урок, то він полягає в тому, що я не повинен помилятися, визначаючи, хто мій ворог. Мій ворог — не Аніта й не її стать. У цій водоверті, у нинішньому сум’ятті є одна міцна скеля, за яку я хапаюся: моя любов до Аніти. Я переконую себе: ні, Аніта не могла змінитися. Я щойно їй сказав: «Я не вірю, що в людей, яких ти любиш, раптом виростають роздвоєні копита».
Я знову прокручую подумки фільм, у якому розгортаються події цього вечора — від Анітиного приїзду до останньої хвилини. І нарешті бачу всю їх послідовність. І мені все стає ясно.
Тоді я сідаю на ліжко біля Аніти, але не беру її руки в свою, а лагідно питаю:
— Аніто, ти збираєшся покинути мене?
Довга мовчанка.
— Так.
— Тому й приїхала в середу?
— Так.
— Ти не хотіла мені про це писати? Вирішила, що краще сама скажеш?
— Так.
Я не одразу озиваюся знову. Мені потрібен час, щоб опанувати свій голос.
— Що ж, я тобі вдячний, ти обрала не найлегший спосіб.
— Я хотіла тобі дещо пояснити…
В мені прокидається недовіра. Я ніяк не можу повірити, що Аніта мене покидає. І я ставлю їй перше, найтривожніше з усіх своїх запитань:
— Ти покидаєш мене назавжди?
— Не знаю.
Мовчанка. Потім я кажу безбарвним голосом:
— Ти сама так вирішила?
— Звісно, ні. — І вже жвавіше веде далі: — Ральфе, послухай. Я розповім тобі, що сталося за ті півтора місяця, які ми з тобою не бачились. Щопонеділка я заходила до Бедфорд і питала, чи вона не проти, якщо наступну суботу й неділю я проведу в Блувіллі. На це Бедфорд відповідала мені солодким голосом: «Звісно, ні, Аніто. — І додавала напівжартома: — А взагалі це немов наркотик: ви вже не можете без нього обійтися».
— Важко повірити!
— Це було саме так. А потім у п’ятницю ввечері мені телефонує секретарка Бедфорд і каже: «Мартінеллі, президент чекає на вас у таборі Дейвід. Вам доведеться в суботу й неділю попрацювати».
— Тьху! Навіщо вона це робить? Із ревнощів?
— О ні, слава богу, цього почуття в неї нема. Бедфорд діє з переконань.
— І ти поділяєш ці переконання?
— Щодо чоловіків, то зовсім ні.
Криво посміхнувшись, я кажу Аніті:
— А ти змінилася.
— Ні, — рішуче заперечує вона, — я не змінилася. Свобода жінки — одна річ, а ненависть до чоловіка — зовсім інша. Ненависть до чоловіка — справжня психопатія. Я ніколи не доходила до такого божевілля.
— Хіба лише кілька хвилин тому.
Це вихопилося в мене мимоволі, і я відразу пошкодував. Аніта дивиться на мене й каже:
— Даруй, Ральфе. Я була холодна. Я сама не знала, як сказати, що покидаю тебе.
Я кладу свою руку на її.
— Забудь ті мої безглузді слова. Розповідай далі. Ти зупинилася на тому, що в суботу й неділю тебе викликали працювати. Ти тричі відмовлялася приїхати до мене, отже, тебе тричі спішно викликали на роботу?
Аніта стискає губи.
— Тільки щоразу це робилось інакше, і Бедфорд дедалі відвертіше виявляла неприязнь до мене. Де й подівся мій вплив на Дебору Грімм. Цілком очевидно, що я більше не дотримувалася «правильної лінії». Я відчувала себе зрадницею.
— А останнього разу?
— Останнього разу було прийнято одну несподівану ухвалу. В п’ятницю Бедфорд викликала мене до себе в кабінет і солодким голосом сказала, що призначила мене послом США у Франції.
— Аніто, це ж неабияке підвищення!
— І так, і ні. Справді, там на мене чекають великі справи, але водночас я стаю об’єктом неприязні.
— Вона розлютилася на тебе?
— В її ставленні до мене є дві люті, що випливають одна з одної. Наведу слова Бедфорд: «Аніто, коли ви переберетеся до Парижа, то вже не їздитимете звідти раз по раз до Вашінггона. — І по паузі: — А тим більше до Блувілла. Цій історії пора покласти край».
— У мене опускаються руки. Ти спитала в неї чому?
— Звичайно. Ось що вона відповіла: «Я вважаю, що одружена дипломатка, яка відчуває потяг до свого чоловіка, певною мірою небезпечна».