Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— Їдьмо! — мовив до нас Альберді. — А ви негайно телефонуйте. І потім якнайшвидше — в інститут! — обернувся він до сержанта, який уже відчиняв двері караульні.
— Будьте спокійні, панотче. Я знаю свої обов'язки, — запевнив поліцейський.
— Хіба він з нами не їде? — захвилювалася Катерина.
— Він поїде мотоциклом. Але передусім йому треба викликати підмогу. Він зовсім один. Його підлеглі на обході…
— А на нього можна покластися? — спитав я Альберді, сідаючи за кермо.
— Гадаю, можна. Правда, я не дуже вірю в цю його хворобу, але він, здається, вже збагнув, що становище — справді серйозне. На жаль, сам він напевно не впорається.
— Коли ця допомога може поспіти? — вигукнула Катерина. — Поки вони доїдуть, буде вже запізно…
Я різко рушив.
— Їдьмо в «Каса гранде»! — через силу проказав Альберді.
— В «Каса гранде»? — аж підскочила Катерина.
— Іншої ради немає… Тільки да Сільва може їх зупинити. Якщо схоче, — глухо докінчив священик.
XV
Брама була зачинена. Я засигналив; трохи згодом з'явився двірник, мовчки розчинив стулки і впустив нас на подвір'я.
Біля дверей уже чекав слуга, котрий провів нас до салону і повідомив, що «сеньйор полковник просить, аби ми трохи зачекали, бо він зараз дуже заклопотаний». Я відповів цьому підлабузникові, що мушу бачити господаря негайно в надзвичайно пильній справі. Слуга ґречно вклонився і вийшов.
Я був подумав, що да Сільва навмисне зволікає. Але він вийшов до нас хвилин через дві по тому, як пішов слуга. Як завжди, він був ґречний і усміхнений.
— Я дуже радий, що бачу вас, — почав він сердечно, ніби справді не міг нас дечекати-ся. — А особливо мені приємно, що сеньйорина Далі знову відвідала мою господу. Відтоді як ми бачилися востаннє, сталося стільки подій…
— Даруйте, але ми приїхали до вас у дуже пильній справі, — різко перебила Катерина. — Ваші люди напали на інститут Бурта. Якщо в вас є бодай крихта шляхетності, ви не допустите злочину!
— Але ж… Це, напевно, якесь непорозуміння… Мої люди? Це неможливо. Ви помиляєтеся, сеньйорино.
— Двадцять хвилин тому ми зустріли на шосе юрбу селян, підбурювану вашими людьми. Справа може скінчитися зле. Вони можуть знищити унікальну апаратуру, можливо, навіть учинити вбивство… А втім, ви все знаєте краще за нас, полковнику! Не можна гаяти ані хвилини!
— Це прикро… Це дуже прикро… Мої орендарі… На жаль, звідкіля мені знати, що вони роблять? Якщо я почну цікавитися всім…
— Годі марнословити! — прохопився Альберді. — Я бачив Пабло Матіаса, Лукаса Валлейо і навіть Родрігеса. Це вони підбурювали людей…
— Коли це правда, вони будуть суворо покарані.
— Не прикидайтеся! Ви повинні негайно наказати їм припинити це неподобство!
— Я повинен їм наказати? Яким чином?
— Ви самі знаєте яким. Адже ви підтримуєте з ними постійний радіозв'язок.
Да Сільва з ненавистю дивився на священика.
— Прошу вас відповідати за свої слова! Я нічого не знаю ні про який напад на інститут! Вам приснилося, панотче! Що ж до моїх орендарів, то справді, — в очах да Сільва спалахнули злі іскорки, — це люди темні, обмежені, забобонні… Але це не моя провина, а ваша! — промовив він з неприхованою іронією. — Я даю їм тільки роботу, житло… Моя сфера дій — матерія, а не душа…
Священик Альберді похитнувся, немовби його вдарили. Він нервово стиснув кулаки, і я думав, що він кинеться на господаря, але вони лише міряли один одного ненависними поглядами.
Та Альберді раптом опустив очі. Його голова хилилася нижче й нижче. Да Сільва прояснів на виду.
— Я вас благаю… полковнику… — прошепотів священик.
Да Сільва мовчав. Він вочевидь тішився приниженням супротивника.
Катерина розпачливо глянула на мене.
— Не відмовляйте, — промовила вона до да Сільва. — Запевняємо вас — це не обман.
Ніхто з нас трьох не збирається заважати вам. Але прошу вас — зарадьте біді. Ніхто не знатиме, що ви причетні до цього, повірте нам!
Господар безпорадно розвів руками.
— Чим же я можу зарадити? Перш ніж я туди доїду… А втім, ви казали, сеньйорино, що це якась банда засліплених фанатизмом мешканців Пунто…
Катерина не зводила очей з да Сільва.
— На жаль, я безсилий… — сказав да Сільва, ховаючи очі.
Катерина глянула на нього з відразою.
— Якщо ви відмовите… то… то…
Да Сільва раптом насупився. Але перш ніж він устиг щось сказати, я втрутився в розмову.
— Гадаю, сеньйор полковник зробить усе, що зможе!
— Ви, далебі, перебільшуєте, — да Сільва раптом змінив тон. — Адже ми не знаємо, чи ці люди взагалі дісталися до інституту. Може, вони вернулися… Або, в крайньому разі, виб'ють кілька вікон та й розійдуться по домівках.