Поріг безсмертя

Раптом я здригнувся. Чиясь рука торкнулася мого плеча. Я враз обернувся. За мною стояв Маріо. Він, напевно, щойно зайшов сюди, до того ж дуже тихо, бо я не почув жодного підозрілого звуку.

— Не бійтеся, — промовив він упівголоса. — Немає чого…

— Ти заскочив мене зненацька… — намагався виправдатись я. — Оце воно і є? — показав я на апаратуру за гратами.

Хлопець ствердно, кивнув головою.

— Ви розмовляли з професором? — спитав він пошепки.

— Авжеж.

— Ви приїхали з мамою і дядьком по мене?..

— Не зовсім. Я приїхав передусім для того, щоб поговорити з професором Борнардом.

— Зробіть що-небудь, аби мама мене звідсіля не забирала, — сказав він благально.

— Це не так просто. Мама має право вимагати, щоб ти повернувся додому.

— Я повинен тут залишитися. Я потрібен йому. Зробіть що-небудь…

Я відчував, що не можу відмовити хлопцеві. До того ж у мене в голові народився новий тактичний хід.

— Я зроблю все, що буде можливо, — щиро запевнив я. — Однак попереджаю: можливо, на день-два тобі все-таки доведеться повернутися додому. Та насамперед треба переконати маму залишитися в інституті до ранку.

— Я знаю.

— Це передусім моя турбота, але ти можеш мені допомогти.

— Тобто як?

— Поки що згоджуйся на все і не заважай мені говорити. А тепер разом підемо нагору.

— Разом?.. — Маріо злякано глянув на мене.

— Хіба професор заборонив тобі бачитися з матір'ю?

Він, явно здивувавшися, заперечливо похитав головою. Отже, Боннард казав правду, що хлопець має повну свободу дій.

— Ну, то. нам ніщо не заважає, — мовив я. — Коли мама побачить тебе, вона зрадіє, і ми легше доможемося того, чого хочемо. Ну як, згода?

Проте Маріо й далі сумнівався.

— А коли вона захоче, щоб я поїхав з нею зараз?

— Я лишаюсь тут, а машини своєї я нікому не даю. Це моє тверде правило. Сеньйорина Далі теж, мабуть, не схоче вас одвезти…

— І шини попробивані…

— Які шини?

— А ви не знаєте? Вона поставила машину біля під'їзду, а хтось попробивав шини.

— То вони і в моїй можуть попробивати? — не на жарт стривожився я.

— Вам нічого не зроблять. Вони думають, що ви працюєте на да Сільва. Так ви вважаєте, що мама залишиться? — вернув він знову до свого.

— Вам довелося б іти пішки в «Каса гранде» або в попівство. Телефони не працюють, отже попросити машини в да Сільва не вдасться. Навряд чи твоя мама ризикнула б вирушити вночі, та ще й пішки… Вона боятиметься, щоб ти дорогою знову від неї не втік.

— І втечу!

— Не плещи дурниць! Передусім треба діяти спокійно і розважливо. Так ти кажеш, що ти потрібний батькові? — повернувся я до питання, яке не давало мені спокою.

Маріо непевно глянув на мене.

— Я мушу бути тут. Я йому потрібний, — прошепотів хлопець, а я побачив — у нього затремтіли губи. — Він не може залишитися сам… Для нього це… — Маріо раптом затнувся. — Ви не думайте, що це мені здається, — почав він, трохи помовчавши. — Професор каже так само. Він зараз почуває себе зовсім інакше… Вже не думає про… смерть, — докінчив хлопець здушеним голосом.