Поріг безсмертя
- Автор: Борунь Кшиштоф
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Поріг безсмертя». Краткое содержание книги:
Повість гостро антирелігійна. В ній автор руйнує обіцяне церковниками загробне життя.
— Ви чуєте, люди, що говорить панотець?! Усе це чистісінька правда! — вигукнула якась жінка.
— Замордували чоловіка, а душу його в клітці тримають! — заверещала інша.
— А тепер сина його хочуть замордувати! Ігнасіо казав… Він там!
Натовп збурився, заметушився. Звідусіль долинали гнівні окрики.
— Вгамуйтеся!!! Ви не зрозуміли, про що я кажу! — тукав Альберді. — Послухайте! Прошу, вгамуй їх! — мовив він до метиса. Але той безпорадно розвів руками і стрибнув з машини.
— Люди! Ми тут стоїмо, а там мучать християнські душі! — надсадно волала якась жінка.
— Чого ми чекаємо?!
— Нехай панотець іде з нами!
— Ні! Ні! — розпачливо кричав Альберді. — Не слухайте, що вони кажуть!
— Нехай панотець веде!
— Хутчій! Вперед!
— Ні! Не руште! Ідіть додому!
— Чуєте?! Панотець каже, щоб ми йшли!
— Чого стоїте? Хутчій! Хутчій!
Натовп рушив.
— Стійте! Стійте!
Натовп обминув машину й священика та й посунув далі.
— Стійте! Заклинаю вас ранами Христовими! Святою матір'ю божою! — волав Альберді захриплим голосом.
Але його вже ніхто не слухав.
Дорога перед нами збезлюдніла.
Альберді скочив на землю. Якусь мить він стояв занімілий, потім ніби враз отямився. Кинувшись у машину, він закричав:
— Їдьте за ними.
Я ввімкнув мотор. Уже почав повертати, коли Катерина схопила мене за руку.
— Ні! Це безглуздо. Де найближчий поліцейський пост?
— За церквою, біля шосе!
— Їдь якнайшвидше!
Такої шаленої їзди Пунто-де-Віста, мабуть, ще зроду не бачило. За якихось три хвилини ми були на місці.
Селище було майже зовсім безлюдне.
У будиночку, де містився поліцейський пост, панувала тиша. Двері були замкнені, але священик Альберді заходився стукати в квартиру коменданта, розташовану позаду поста.
Стукати довелося довго. Нарешті двері відчинились, і на порозі з'явилася худа маленька жінка у фартусі.
— Де чоловік? — запитав Альберді.
— Хворий… лежить від самого ранку… панотче…
— Почекайте мене тут! — кинув нам Альберді і квапливо зайшов у дім.
Жінка зачинила двері, і ми з Катериною лишилися на ґанку самі.
— Якщо цей бовдур справді хворий… — жахнулася Катерина. — Адже дорога кожна хвилина!
Я глянув на годинник.
— Вони доберуться до інституту не раніше як за сім-десять хвилин. Аби ми зараз виїхали, то могли б ще встигнути.
— А коли цей тип навмисне зволікатиме? Та ще поки Альберді стягне його з ліжка…
Боюся… боюся, що може бути запізно! Найкраще все-таки було б самим туди їхати…
— А може, ми перебільшуємо небезпеку? — спробував я її заспокоїти. — Навряд чи вони намагатимуться вдертися всередину. Мабуть, побояться. Щонайбільше — закидають інститут камінням…
— Ні… Ні… — заперечила Катерина, тамуючи нервове тремтіння губ. — Якщо вже священикові не вдалося їх зупинити — значить, вони ладні на все. Да Сільва, напевно, добре підготував грунт.
— То ти гадаєш — це він?..
— А хто ж іще? Шкода, що ми не поїхали просто до інституту. Можна було випередити… забарикадувати вхід… Там зараз не більше п'яти душ… Не знаю, чи вони взагалі мають чим боронитися. І чи спробують застосувати зброю… Це жахливо… Це я винна… — вона нервово глянула на годинник. — Коли він звідтіля вийде?!
— Заспокойся. Ще встигнемо! А їхати відразу не було чого. Та й ми взагалі не проїхали б. Вони б нас не пропустили. Не знаю, чи іншою дорогою можна туди дістатися…
— Минуло вже чотири хвилини… Що він собі думає? Вони вже можуть бути там!
Катерина застукала в двері. Ніколи ще я не бачив її в такому стані.
За дверима щось зашаруділо, але ніхто не відчиняв. Катерина почала грюкати кулаком. Це допомогло. Двері розчинилися, і на порозі знову з'явилася та сама низенька жінка.
— Панотець веліли сказати, що вже йдуть.
Будьте ласкаві, сеньйори, зачекайте ще хвилинку.
— А ваш чоловік?
— Уже одягається. Таке трапилось… Така біда…
Важко було збагнути, чи останні фрази стосуються самого інциденту, чи тільки клопітливих обов'язків поліцейського.
— Я вже більше не можу! їдьмо самі! — вигукнула Катерина.
Але тут на ґанок вийшов Альберді в супроводі сержанта поліції, того самого, котрий був присутній при ексгумації. Поліцейський квапливо застібав мундира.