Поріг безсмертя

— Але ви, панотче, там були, правда?! — зненацька розітнув тишу чийсь голос.

— Був! — підтвердив Альберді. — І, як бачите, нічого зі мною не сталося! Я вже не раз казав вам, що це неправда, що це вигадки простодушних і нерозумних!.. Скажіть тим, хто казав вам про знамення на небі, що вони їм приснилися! Всеньку ніч я пробув в інституті Бурта і можу вас запевнити: жодних диявольських знамень я не бачив, і ніхто звідти ніяких кар на наше село насилати не хоче і не може! Тільки ми самі можемо накликати на себе біду!..

— А те, що казав Ігнасіо, син Дієго Мадуро? То теж неправда? — знову почулося запитання.

Крізь юрбу до самісінької машини пропхався кремезний молодий метис і спитав священика голосно, щоб усі чули:

— Ваша велебність, розкажіть, як було з тим Ігнасіо?

— А що він такого розповідав? — спитав Альберді, аби виграти час. Проте в його голосі бриніла прихована тривога.

— Ну… Адже ви, ваша велебність, самі краще знаєте!.. — пролунав інший чоловічий голос. — Ви ж, панотче, самі возили Ігнасіо до сеньйора полковника і чули, що й як було… Про ту душу!..

— Ви, святий отче, не гнівайтесь, що ми питаємо… — втрутилася літня жінка, що стояла поблизу. — Ми тільки хочемо знати, як усе було…

— Чи правда, що в тому інституті душі людські ув'язнені в клітки?.. Що вони б'ються, як птахи, і благають живих про рятунок?..

— Людина не може ні дня, ні години жити спокійно, поки ці диявольські сили чинять такі страшні безчинства…

— Хіба не гріх із цим миритися?!..

— А правда, панотче, що душа того, кого вийняли з могили, надаремне благає змилостивитися над нею?..

Запитання сипалися одне за одним. Гомін дедалі дужчав.

Альберді мінився на обличчі, хвилюючись більше й більше.

На щастя, а може, й на нещастя, ініціативу перехопив молодий метис, той, що поставив Альберді перше запитання. Він стрибнув на багажник і загукав на все горло:

— Тихо!!! Годі базікати! Дайте панотцеві говорити!

Натовп замовк.

— Панотець нам скаже! — повів далі метис. — Панотець ніколи не кривить душею! Адже ви знаєте!

Альберді дивився на нього очима, сповненими напруги і хвилювання. Щоки його палали.

— Не знаю, чи зрозумієте ви те, що я скажу, — нарешті промовив Альберді. — Досі людська душа після смерті перебувала тільки в руці божій… Ви питаєте, що діється в інституті Бурта? Я не збираюсь нічого від вас таїти! Там зроблено дивовижне. Те, чого ніколи ще не траплялося на світі. Справді, там зуміли зберегти душу людини, щоб вона могла спілкуватися з живими людьми, хоч тіло її померло і стало прахом…

Натовпом прокотився схвильований гомін. Катерина вчепилася пальцями в мою руку.

— Однак це зроблено не з допомогою сатани, а винахідливістю людського розуму, — вів далі Альберді, поволі опановуючи себе. — Просто люди дедалі краще пізнають таємниці, котрі досі вважалися таємницями бога. Я не хочу цим сказати, що вони чинять це наперекір божій волі. Незбагненні шляхи провидіння!.. Не нам втручатися в ці справи. Ні!..