Над планетою — «Левіафан»
- Автор: Бедзик Юрий Дмитриевич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над планетою — «Левіафан»». Краткое содержание книги:
Пригоди Ріхтера, складні перипетії його особистого життя, пошуки шляхів до правди й становлять динамічне тло цієї повісті.
— Насправді… — Він замислився, подумав мить, чи варто бути відвертим до кінця. Глянув у віддано теплі очі жінки і відчув себе вільніше. — Насправді я нікого не обкрадав. Ні нації, ні навіть Вальтера Кірхенбома. — В голосі Ріхтера чулася злість. — Доктор Браузе віддав мені свій винахід, але я мушу зберегти його до кращих часів. Перед смертю він розповів, що його переслідують агенти АСБР. Тепер ці бандити полюють за мною, хочуть вирвати винахід покійного хіміка… Їм маряться свої «Левіафани», свої літаючі фортеці… Повірте, Росано, мені тут нелегко. Мов пес на сіні, я стережу скарб, який міг би бути корисним для Німеччини. Але іншого виходу немає. І я буду стерегти його, буду кусатися, гарчати, битися до останку, аби таємниця мого покійного друга не потрапила в руки асберівців. — Помовчавши трохи, він дещо стриманіше додав: — Та, зрештою, папери Браузе — це тільки загальний начерк. Там немає ще головного — технологічної розробки. Є секрет і немає формули, немає технологічного ключа, яким володіють росіяни. От. І вся хитрість. Кірхенбоми ж вирішили, що я утаїв від них мільйонний скарб. Старий трясе мене, як грушу, вимагаючи «флегматизованого водню», а виродок Густав хоче мати той водень, щоб десь у африканських нетрях будувати воєнні дирижаблі. Достобіса заплутана історія. І розплутає її тільки час, тільки наша праця і ваша боротьба. Ну, та годі про це! Почитаймо краще, як Ганка дає чортів своєму німецькому колезі. Добре, що ви тут, Росано, а то, їй-право, мені було б страшно читати.
І Ріхтер з невеселим усміхом розірвав конверт.
ДЕ ЗНЕВАЖЕНО КОХАННЯ…
Гельда, заклопотана, розгублена, не знає, що робити. Віллі, її улюблений пустун Віллі, побіг кудись з листом, побіг шукати інженера Ріхтера. Гельда виразно чула його розмову з поштарем. Лист був з Москви, тобто від неї, од тієї красуні, яку пан Ріхтер нещодавно з такою трепетною побожністю проводжав з аеропорту.
Таки дочекався листа, дочекався вісточки до своєї коханої. І Віллі поніс йому цю звістку. Якби лист потрапив їй у руки, о! — вона б знала, що з ним робити! Знищила б, розтоптала, розвіяла. В саму душу влізла б панові інженерові, аби вирвати звідти образ гордовитої чужинки.
Вона ж так мріяла зустрітися сьогодні з паном Ріхтером на самоті. Соромно? Що може бути соромне їй, солдатові підпільного ордену АСБР, захисниці священних інтересів нації! Страшно? Хто може налякати її, красуню Гельду, після того як у розкішному салоні АСБР їй було виголошено смертний вирок з… умовним збереженням життя.
Так, вона завинила перед своїми братами по ордену, коли зірвала операцію в аеропорту, і цю провину їй доведеться тяжко спокутувати.
На вустах Гельди тремтить задумлива посмішка. Найстрашніша спокута нічого не важить у порівнянні з життям інженера Ріхтера, з його врятуванням, з його великими, розумними очима. Ну й що, хай вони вб'ють її, знищать, розстріляють. Вона не хотіла зраджувати своїх братів по ордену, хотіла тільки врятувати його життя, життя цієї великої, чудової людини з блакитними очима. Сама доля повеліла їй вчинити так. Вона довго, довго пам'ятатиме той вечір. Мав їхати до аеропорту одноокий Артуро — він завжди брав участь у «делікатних» справах, і пан Густав довіряв йому найбільше. Але Артуро потрапив у руки поліції. Довелося шукати заміни. Вибір впав на неї, Гельду. Їй дали чорне авто і наказали чекати біля аеропорту. Чекати!.. Чекати, доки вони схоплять пана Ріхтера і вкинуть його досередини, щоб відвезти на свою віллу. Пана Ріхтера з добрими задумливими очима, їхнього сусіда, який бавився з Гельдою у дворі, на озері, за містом, який підтримував їхню сім'ю в тяжкій скруті…
Мотор працював на малих обертах, руки її судорожно тримали велике холодне кермо, весь кузов дрібно тремтів, наче вмирав від жаху й сорому. Було страшно, неймовірно страшно. Вони тупотіли біля машини, умовляли пана Ріхтера, а він, ніби жартуючи, ніяк не хотів сісти в машину. Потім вона почула за спиною в себе його подих і швидко обернулася. Його блискучі очі дивилися їй прямо в лице, він не впізнав її, був далекий і відсутній, мабуть, думав про ту гордовиту красуню, яка щойно відлетіла до Москви. Гельда зашепотіла: «Тікайте!» — і не впізнала себе самої. Тільки збагнула раптом, що треба щось робити негайно, поки пан Ріхтер не впав на заднє сидіння і за ним не закрилися дверцята. Мотор, слухняний, двохсотсильний буркотун, насторожено чекав сигналу. Зраділо зойкнувши, він змахнув крилами, шарпнувся вперед і… понісся вулицею. А ззаду хтось брутально лаявся, біг за машиною, погрожував…
Потім було засідання трибуналу. Пан Густав, магістр ордену, погасив велику люстру і при світлі смолоскипа спитав Гельду нервовим, напруженим голосом: