Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Сонце вже показало обід із-за зеленого небокраю. І враз на мокрій траві, наче на воді, пролягла рожевувата смуга. Загорлали півні мов оглашенні, з Гаврилового горба зірвалася зграйка птахів. Вони із збудженим гамором пронеслись над нами.
— А взагалі, усе де дурниці! — нараз випалив я. — Я тебе покохав. Покохав — та й годі. Прошу, виходь за мене заміж.
Вона покинула своє коромисло з відрами й ступнула вперед, і далі дивлячись мені прямо в очі. Я ніяк не міг визначити, які на колір ті очі; бачив чіткі лінії рота, брови, родимку на скроні, та все намагався вгадати колір її очей, немов це було дуже важливо. Вона підійшла та й припала до мене, мої руки зімкнулися на її спині. Це сталося само собою, так природно, ніби нічого іншого й не могло бути.
Я раптом відчув усю невимовну живу пругкість і ніжність, вуглуватість і тендітність її тіла. Вона мовчки пригорнулася до мене, і хоч була висока на зріст, голова її опинилася під моїм підборіддям, і я відчував крізь вовняну тканину чорної старенької латаної хустки запах її волосся. Воно пахло сухою конюшиною, яку було скошено три чи два дні тому і вона полежала під сонцем, вбираючи лугові пахощі.
Дівчина ніби віддавала себе під мою опіку. Без слів, наївно і відверто. Це була її відповідь. Мені стало солодко і страшно. Я несподівано відчув, що таке — відповідати за іншу людину. Я відчув це всім своїм єством, притиснувши руки до її гострих лопаток і вдихаючи запах волосся. Тепер вона довіку буде моєю долею, я довіку думатиму про неї. І завжди, навіть коли нас роз’єднає відстань, я почуватиму себе так, неначе вона стояла, довірливо пригорнувшись, вручивши мені своє життя…
І в цей пронизливий ранок я збагнув ще одну велику таємницю: навіть коли ти пройшов війну і спізнав близькість смерті, і силу фронтової дружби, і біль поранень, і багато чого іншого, ти не можеш бути мужчиною, аж поки не звідаєш почуття відповідальності за жінку.
— Антосю, — промовив я.
Я скористався іменем, яке їй дав батько. Украв його. Але тільки це ім’я могло передати все, що я відчував у цю хвилину…
Сходило сонце, вітер подужчав, стало чути шелестіння озимини.
— Антосю!
Вона підвела голову, ще раз пильно глянула мені в обличчя, ніби признаючи за свого, усміхнулася ледь-ледь, зовсім легенько, куточками великого рота, та й знов уткнулася у вилоги моєї шинелі.
У нашому дворі сидів на призьбі небритий, густо зарослий щетиною Климар і точив ножі бруском: вузький, гострий з обох боків — для забою, і довгу фінку — для білування. Сталь вилискувала на сонці.
Буркан грівся на піску і нервово позирав на хазяїна. Звук металу, що доторкався до каменю — вжи! вжи! — багато про що говорив йому.
— Готуємося, начальнику! — сказав Климар сирим ранковим голосом. І засміявся: — Ги-ги-ги… А я вже похмелився!
Я по-ідіотськи всміхнувся у відповідь. Я почував себе таким щасливим, що ладен був усміхатися навіть людожерові. Від коміра шинелі линув тонкий конюшинний запах її волосся.
У хліві було чути бабине бубоніння. Вона заспокоювала Яшка. Перед смертю йому пощастило пізнати, який лагідний Серафимин голос.
День Семена-літопровідця передбачався погожий. Уже піднімалася від землі в струменях прогрітого повітря павутина, випрямилася красоля коло тину, що приникла була до землі. Я зайшов до хліва. Зірка побрела з сільською чередою доїдати останні трави на узліссях, кури никали по подвір’ю, і за дощаною перегородкою, у загінці, залишився тільки миршавий, довгоногий Яшко — баба Серафима чухала йому щетинистий зашийок.
— Нікого не було у Климаря? — спитав я Серафиму.
— Варвара забігала. Про щось розпитувала, — сказала баба.
Вона слухала, як Климар точить ножі.
— Бабцю, пора до Семеренкових, — сказав я.
— Тобі треба б справжню сваху, а чого бабу посилати?
— Бабцю, вони на вас чекають. — Я обережно одвів її від загінця. — Усе буде гаразд.
— Та куди вже краще, — сказала вона. — Убивці!
Вона кинула останній погляд на свого улюбленця. Для сторонньої людини, яка не розуміла селянського життя, поведінка Серафими видалася б дивною. Скільки вона виростила отих Яшків і всіх любила. І всіх оддавала під ніж… Але кожен з тих кабанців доживав до свого строку, нагулявши належні пуди сала. Смерть була закономірною, природною; а Яшко мав загинути передчасно — як жертва складної гри. Тож Серафима й страждала.
…Климар увійшов до хліва з цеберкою, повною окропу, і з порожнім відром, у якому побрязкувала алюмінієва кварта. До теплого духу гною в хліві домішувався густий сивушний перегар.