Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
Очі темного, темного синього кольору.
- Die Juden, — оголосила вона. — Євреї.
«СЛОВНИК ДУДЕНА». ЗНАЧЕННЯ № 6
Elend — Горе:
сильне страждання, нещастя і біль.
Схожі слова: мука, терзання, відчай, злидні, розпач.
Усе більше людей висипало на вулицю, якою тягнулася процесія євреїв та інших злочинців. Може, табори смерті тримали у таємниці, але людям іноді демонстрували величні здобутки трудових таборів на зразок Дахау.
Трохи вище на іншому боці вулиці Лізель запримітила чоловіка з возиком для фарби. Він ніяково проводив рукою по волоссю.
— Он там, — вона показала Руді. — Мій тато.
Обоє перейшли дорогу і піднялися до Ганса Губерманна, який спробував забрати їх звідти.
— Лізель, — почав він. — Можливо…
Однак він зрозумів, що дівчинка рішуче налаштована залишитись, та й, зрештою, може, і краще, якщо вона побачить. Він стояв поряд з нею на прохолодному осінньому вітрі. Він більше нічого не казав.
Вони стояли на Мюнхенській вулиці і дивилися.
Навколо них туди-сюди снували люди.
Вони бачили євреїв, що спускалися вулицею, ніби палітра кольорів. Крадійка книжок описувала їх по-іншому, але я запевняю вас, що саме такі вони й були, а згодом більшість з них помре. Усі вони вітатимуть мене, як свого останнього вірного друга — їхні кістки, як дим, а душі плентаються позаду.
Коли прийшли усі євреї, від їхніх кроків затрусилася земля. Їхні очі здавалися величезними на виснажених черепах. А ще грязюка. Вона обліпила їх. Солдати підштовхували, і їхні ноги підкошувалися — кілька кроків вимушеного бігу, а тоді знову поверталися до виснажливої ходи.
Ганс дивився на них поверх голів юрби, що дедалі збільшувалась. Впевнений, що його очі були сріблясті і напружені. Лізель зазирала крізь просвіти чи понад плечима.
Страждальницькі обличчя виснажених чоловіків і жінок тягнулися до них, благали не стільки про допомогу — їм уже ніхто не міг допомогти, — скільки про пояснення. Про щось таке, що могло б заспокоїти їхню розгубленість.
Їхні ноги ледве підіймалися над землею.
Зірки Давида, пришиті до рукавів, горе, викарбуване на них, ніби пересторога. «Не забувай своє горе…» Когось воно обплітало, як виноградна лоза.
Обабіч процесії йшли солдати, вони наказували рухатися і не стогнати. Деякі з них були ще хлопчаками. Але їхні очі горіли фюрером.
Лізель спостерігала за євреями і розуміла, що вони — найнещасніші душі. Саме так вона потім написала. Їхні змарнілі лиця витягнулись від страждань. Вони йшли, а їх поїдав голод. Хтось опускав очі додолу, щоб не дивитися на людей, які стояли по обидва боки вулиці. Хтось благально дивився на юрбу, що зібралася порозглядати їхнє приниження, вступ до їхньої смерті. Інші молили, щоб хтось, будь-хто, вийшов наперед і підставив їм плече.
Ніхто не вийшов.
З якими б відчуттями вони не спостерігали за цим парадом — з гордістю, зухвальством чи соромом, — ніхто не вийшов, щоб його припинити. Принаймні поки що.
Час від часу чоловік або жінка — та ні, то були не чоловіки і жінки, то були євреї — знаходили у натовпі обличчя Лізель. Дивилися на неї приреченими очима, а крадійка книжок нічого не могла вдіяти — тільки дивилася на них довгу невиліковну мить, поки вони не зникали вдалині. Вона лишень сподівалася, що в її очах вони прочитали усю глибину її смутку, побачили, що її почуття нешвидкоплинні і щирі.
«Один з вас сидить у моєму підвалі! — хотілось вигукнути дівчинці. — Ми разом зліпили сніговика! Я подарувала йому тринадцять подарунків, коли він хворів!»
Але вона не промовила жодного слова.
Яка користь від її слів?
Вона усвідомила, що геть нічим не може їм допомогти. Їх ніхто не врятує, а за кілька хвилин вона побачить, що буде з тими, хто спробує чимось їм зарадити.
Вервечка євреїв розірвалася — від процесії відстав чоловік, старший за інших.
Він носив бороду і пошарпану одіж.
Його очі були кольору агонії, і, яким би невагомим він не був, ноги не могли його втримати.
Він кілька разів падав.
Половина обличчя стерлася об землю.
Щоразу над ним нависав солдат.
- Steht auf, — наказував згори. — Вставай.
Чоловік ставав на коліна і важко підводився. І йшов далі.
Він весь час намагався нагнати перші ряди, але знову вибивався з сил, оступався і падав на землю. За ним йшли інші — ціла вантажівка євреїв, — і хтось міг перечепитися через нього чи затоптати старого.
Нестерпно було дивитися, як трясуться його зболілі руки, намагаючись підняти тіло. Останні ряди ще раз розступилися, щоб чоловік зміг піднятися і зробити ще кілька кроків.
Він був мертвий.
Старий вже був мертвий.
Дайте йому ще якихось п’ять хвилин, і він неодмінно опиниться у німецькій канаві, де й помре. І ніхто б не заперечив, усі б стояли і дивилися.
Аж раптом — якийсь чоловік.
Ганс Губерманн.
Все сталося миттєво.
Коли старий єврей порівнявся з ними, рука, що міцно стискала долоню Лізель, відпустила її. Дівчинка відчула, як долоня ляснула її по нозі.
Тато сягнув рукою до возика з фарбою і щось звідти вийняв. Він протиснувся між людьми і вийшов на дорогу.
Перед ним стояв єврей — він чекав нової пригоршні знущань, — але разом з усіма присутніми дивився, як Ганс Губерманн простягнув руку і вручив йому чарівний шматочок хліба.
Коли хліб перемістився на його долоню, старий припав до землі. Він опустився на коліна і обхопив татові ноги. Зарився в них обличчям і дякував йому.
Лізель спостерігала.
Зі сльозами на очах вона дивилася, як чоловік осів, відтіснив тата назад і плакав, обхопивши його щиколотки.
Повз них проходили інші євреї, вони всі споглядали це маленьке марне диво. Вони текли, ніби людська ріка. Того дня хтось з них уже досягне океану. Вони отримають спінені гребені.
Незабаром вбрід до місця злочину дістався солдат. Він глянув на чоловіка навколішках, на тата, кинув погляд на юрбу. Довго не думаючи, він вихопив з-за пояса нагайку і пустив її в роботу.
Єврея висікли шість разів. По спині, по голові, по ногах.
— Покидьок! Свиня! — У старого з вуха зацебеніла кров.
Тоді прийшла татова черга.
Тепер Лізель тримала інша рука, і, коли вона з жахом повернула голову, то побачила біля себе Руді Штайнера — він важко ковтав, дивлячись на те, як Ганса шмагають посеред дороги. Її нудило від свисту нагайки, вона чекала, що от-от на татовому тілі з’являться тріщини. Він витримав чотири удари і теж упав на землю.
Коли старий єврей востаннє підвівся і потягнувся далі, він на мить озирнувся назад. Він кинув останній засмучений погляд на чоловіка, що сам тепер стояв на колінах, його спина горіла чотирма пекучими смугами, а коліна затерпали на жорсткій землі. Цей чоловік принаймні, помре як людина. Чи бодай із думкою про те, що він був людиною.
А я?
Не певен, що це так уже й добре.
Коли Руді та Лізель пробралися крізь натовп і допомогли Гансу підвестися, навкруги зазвучало безліч голосів. Слова і сонячні промені. Таким запам’ятався їй той день. Сонце виблискували на дорозі, а слова налітали хвилями, розбивалися об її спину. Тільки коли вони вже трохи відійшли, Лізель помітила, що хліб валявся на землі, нікому не потрібний.
Коли Руді намірився його підняти, один з євреїв, що проходили повз, вирвав його ледь не з рук хлопця, а двоє інших євреїв накинулися на нього, щоб відібрати хліб, ні на мить не зупиняючи свого маршу в Дахау.
Сріблясті очі облущились.
Возика перевернули, і фарба потекла по вулиці.
Хтось називав його євреєлюбом.
Хтось мовчки допомагав йому рятуватися.
Ганс Губерманн нахилився і вперся руками в стіну. Раптом його вразило усвідомлення того, що тільки-но сталося.
Картина, гаряча і швидка.
Небесна вулиця, 33 — підвал.
Панічні домисли застрягли між його важкими вдихами і видихами.