Крадійка книжок

Кухонні голоси гучнішали, нагромаджувались одне на одного, щоб їх почули. Різні речення боролися за увагу, доки не втрутилася людина, яка до того весь час мовчала.

— Ні, - сказала вона. Повторила ще раз. — Ні. — Навіть коли вони повернулися до суперечки, їх знову змусив замовкнути той самий голос, який тепер набрав сили. — Будь ласка, — благала Барбара Штайнер. — Тільки не мій хлопчик.

— Руді, можна запалити свічку?

Так частенько робив їхній тато. Він вимикав світло, і вони при свічках дивилися, як падають кісточки доміно. Це додавало події врочистості, більше видовища.

Йому і так затерпли ноги.

— Зараз. Тільки знайду сірника.

Вимикач був біля дверей.

Руді тихенько підкрався до нього з коробкою сірників в одній руці і свічкою в другій.

По той бік троє чоловіків і одна жінка от-от зірвуться з петель.

— Найкращі оцінки в класі, - сказало одне з чудовиськ. — Не кажучи вже про його спортивні здібності. — На біса йому здалося перемагати у всіх змаганнях на тому фестивалі?

Дойчер.

Чорти б його побрали, того Франца Дойчера!

І тут його осінило.

Не Франц винен у всьому, а він сам. Він хотів показати колишньому мучителю, чого вартий, він хотів проявити себе перед іншими. Тепер ті інші сиділи у нього на кухні.

Він запалив свічку і вимкнув світло.

— Готові?

— Я чув, що там робиться. — То був ні з чим не зрівнянний дубовий голос його тата.

— Ну, Руді, давай.

— Так, але зрозумійте, пане Штайнер, це все для високої мети. Подумайте про можливості, які отримає ваш син. Це дуже почесно.

— Руді, віск капає.

Руд відмахнувся, чекаючи на татову відповідь. Алекс Штайнер заперечив:

— Почесно? Це бігати босим по снігу? Чи стрибати у води глибиною три фути з десятиметрової висоти?

Руді притис вухо до дверей. Віск стікав йому на руку.

— Це лише чутки. — Сухий практичний бас мав відповіді на усі запитання. — Наша школа — одна з найкращих. Навіть вище, ніж світового рівня. Ми готуємо елітний клас німецьких громадян в ім’я фюрера …

Руді більше не міг слухати.

Він відшкрябав віск, який прилип до руки і зійшов зі згустку світла, що пробивалося крізь щілину під дверима. Він сів, і свічка згасла. Забагато рухів. До кімнати затекла темрява. Єдиним джерелом світла був білий квадратний трафарет у формі кухонних дверей.

Він черкнув ще одного сірника і знову запалив свічку. Потягнуло солодкавим запахом вогню і вугілля.

Руді з сестрами штовхнули свої ряди доміно і дивилися, як вони по черзі лягають, а центральна вежа падає на коліна. Дівчатка радісно заплескали у долоні.

До кімнати зайшов його старший брат Курт.

— Вони схожі на мертві тіла, — сказав він.

— Що?

Руді глянув на братове темне обличчя, але той нічого не відповів. Він звернув увагу на суперечку за дверима.

— Що там робиться?

Йому відповіла одна з дівчаток. Наймолодша, Беттіна. Їй було п’ять.

— Там два чудовиська, — пояснила вона. — Вони прийшли забрати Руді.

І знову людська дитина. Наскільки кмітливіша за дорослих.

Пізніше, коли чоловіки у пальтах пішли, двоє хлопців — один сімнадцяти років, інший чотирнадцяти — набралися сміливості зайти до кухні.

Вони зупинилися на порозі. Світло різало очі.

Першим заговорив Курт.

— Вони забирають його?

Мама склала руки на столі. Долонями вгору.

Алекс Штайнер підняв голову.

Дуже важку.

На його обличчі застиг чіткий серйозний вираз, ніби щойно вирізьблений.

Дерев’яна рука провели по скалках його чуба, він кілька разів намагався щось сказати.

— Тату?

Але Руді не підійшов до батька.

Він сів за стіл і вхопився за обернену догори мамину долоню.

Алекс і Барбара Штайнери не зізнаються, про що говорили, поки у вітальні, як трупи, падали кісточки доміно. Якби ж Руді ще на кілька хвилин залишився біля дверей, якби послухав…

У наступні тижні він казав собі — чи, вірніше, виправдовував себе, — що якби тільки він дослухав суперечку до кінця, то зайшов би до кухні набагато раніше.

— Я піду, — сказав би він. — Будь ласка, заберіть мене, я вже готовий.

Якби він втрутився, усе могло б бути по-іншому.