Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Пах!
Чотири Пси вийшли з авто, озброєні бітами для гри в м’яч. У невеличку крамницю «Сигари, цигарки та мундштуки». Щоб убити господаря, щоб розламати полиці, щоб розбити вітрину, перетворивши її в:
…гар… ци…р… та…д…у…
Щоб кожний, хто довідається про це, сказав:
— Це зробили Пси.
— Боже, врятуй нас від Псів!
Вони відчинили двері. Двері з дзвіночком. Дві сходинки вниз.
Вони зайшли до крамниці, і двері за ними зачинилися.
— Та де ти там?
— Тут.
— Пах! Пах! Пах! Пах!
А з крамнички вийшла сама лише Крихітка.
— Таксі!
— Куди вам?
— Аж до тієї вежі, — сказала я.
До вежі з неоновим товстуном, що всміхається своєму щастю.
— Відпустіть мене, — просив він, чоловік без пальта й у роздертому піджаку.
— Зараз відпустимо, — безрадісно всміхнувся Дикий Пес зі шматком полірованого скла замість випаленого порохом ока. — Ходімо.
І він підштовхнув чоловіка до краю даху.
А навколо горіло місто. А на самій вежі товстун пив пиво. Довго. Уже другий рік поспіль.
І звідусіль було чутно звуки. Місто співало. Місто реготало. Місто кричало:
— Привіт! — і не відало, що діється там, у темряві його неба.
Дикий Пес підштовхнув людину до краю даху, а його приятель запалив, і червоне світло запальнички освітило його виголене, мов кам’яні брижі, лице.
Запалив і випустив дим:
— То як?
— Я можу підписати чек.
— Можеш, — сказав Дикий Пес. — А можеш і не підписувати.
І чоловіка підштовхнули ще на один крок. Прямо до Крихітки, що сиділа на зубці кутової башточки.
— Здоровенькі були, Песики.
Один вихопив пістолет і навіть не дав Крихітці поцікавитись:
— Політаємо?
— Пах! — лопнув пухирець жувальної гумки.
— Пах! — вистрелив її пістолет.
І так усю довгу ніч:
— Це мої Пси, й ніхто, крім мене, не має права вбивати їх!
Ну, хіба тільки Вовк…
Розділ 2
Таксі. Вони виросли разом із вежами Міста, тому не могли не бути жовтими з чорним чи срібними дахами. Іноді заповнювали цілу вулицю. Зграєю горбатих жуків завертаючи до того, хто здійняв руку…
Дикий Пес вийшов з вежі і підняв руку. Таксі зупинилося біля нього, і таксист опустив прапорець «зайнято».
— Додому, — сказав Дикий Пес.
— Важкий був день? — спитав таксист.
Дикий Пес відвернувся до вікна й не відповів.
— Тоді додому, — сказав таксист, а дзеркало заднього виду відобразило усміхненого Вовка…
Хазяїн генделика протирав рушником прилавок, коли в його безлюдний підвальчик зайшли двоє.
— Що вам? — запитав він.
— Я навіть не знаю, — сказав Вовк. — А що в тебе є?
На вулиці сутеніло. За вікном засвітився ліхтар. Ті, що ввійшли, вивчали меню, а Хазяїн Генделика дивився на них із-за рогу прилавка.
— На чому зупинилися?
— Дай нам щось із трьох перших сторінок.
— З цього поки що нічого немає.
— Справді? — здивувався Залізний Чоловік. — То навіщо ти про це пишеш?
— Наш кухар…
— Гаразд, — сказав Вовк. — Скажи краще, коли прийде Дикий Пес?
— Який дикий пес? — запитав Хазяїн.
— Той, що вечеряє в тебе, — сказав Залізний Чоловік.
— Я не знаю, можливо, він узагалі не прийде.
— Можливо, — кивнув Вовк. — Але ми почекаємо на нього. А ти замов для нас що-небудь. І порадь кухарю поводитися тихо, щоб нам не довелося йти до нього.
До закусочної зайшов ще один відвідувач.
— Мені… — почав він.
— У нас захворів кухар.
— Так, — кивком підтвердив Вовк.
І коли відвідувач вийшов, сказав Хазяїнові Генделика:
— А ти молодець. Знаєш, що казати.
За годину, коли Вовк і Залізний Чоловік пішли, Хазяїн Генделика сказав своєму офіціантові:
— Пішов би ти до Дикого Пса. Попередив би, що його шукають.
— Так, — сказав офіціант. — Треба йти.
Вовк і Залізний Чоловік бачили, як він вийшов із генделика, як перейшов дорогу та зайшов до вежі і як за десять хвилин по тому, повернувшись до Хазяїна, похитав головою.
— Ти сказав? — запитав той.
— Сказав.
— І що?
— Нічого. Він лежить і каже, що в нього немає сил ховатися.
— Так, — сказав Хазяїн.
— Час, — мовив Вовк і відчинив дверцята машини.
— Час, — погодився Залізний Чоловік.