Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Усі тридцять два роки. Усе його життя — космос і нескінченність.
Він скаже:
— Дякую. Це було славне життя, — і тоді я вб’ю його.
Останній крик:
— А-а-а-а-а-а-а!!! — це вбив мій Вітчим.
Останнє тихе:
— Ох! — це вбила я.
Гвардієць відклеїв записку від люстри й сказав собі:
— Шкода.
«Я стомилася від невизначеності, — писала вона. — Мені набридло, що я не знаю, за кого себе вважати».
Але ж її цікавило зовсім не це. За кого вважаєш мене ти? Навіщо я потрібна тобі? Або ні. Жінка пише чоловікові, наперед знаючи відповідь на кожне запитання. І суть не в запитаннях і відповідях на них. Навіть передбачаючи його «ні», йдучи геть, вона залишає записку для того, щоб він міг зателефонувати їй і сказати «так».
«За кого мені вважати себе?»
— Якби я знав це, — сказав Гвардієць, складаючи записку навпіл і засовуючи її до тих, які залишили йому жінки, що встигли кинути його раніше. — Якби я знав…
Лише сльози та плач:
«Мені більше нічого не треба від тебе».
«Мені набридло боятися завагітніти від тебе».
«Я ненавиджу тебе!»
«Ти брудна цинічна тварюка!»
«Я проклинаю тебе!»
— Та ну тебе, — сказав він і рушив до пекла. Помер, убитий моїм Вітчимом.
Майже щоранку поповнювати цей маленький цвинтар з їхніх несправджених планів і його нездійснених сподівань — відклеїти записку та скласти її навпіл.
Хто б написав йому хоч раз:
«Я тебе не примушую приймати якісь рішення. Я тільки кажу, аби ти знав, що, не зважаючи ні на що, мені радісно думати про тебе».
Що відповів би він?
— Спогади, втіхо моя, спогади — все, що залишилося в мене і все, що в мене є. Я живу цим ось уже чотирнадцять років. Щоправда, колись у мене була надія, а тепер залишилось тільки минуле, якого я не можу знищити і яке затьмарює мою реальність.
Я шукав її все своє життя. Я так хотів побачити її в тобі. Але, не знайшовши, я знову втратив її, і в мене нічого не зосталося. Ніщо не може замінити того, чого не було, ніщо не може змусити мене розлюбити ту, що шепотіла:
— Я живу любов’ю.
Ця любов ніколи не буде моєю, але я не хочу, не можу, я неспроможний відмовитися від неї. Вона сниться мені щоночі.
Чарівне Місто за тихою рікою. Повернення не буде. Вона живе там, далеко. Минуло тисячу років зими, і ніби у Бертонівскому зоопарку, всередині в мене розрослися чорні дерева і ходять покинуті тварини, чия чорна шкіра стала сивою.
Страху немає. Просто я сиджу на цьому холодному камені й чекаю, раптом десь там, де кінчається ліс, з’явиться вона — моє сонце, мої хмари, моя нічна птаха.
А іноді я здригаюся в метро від аромату її шкіри чи парфумів.
— Пах!
Він помер, убитий мною. Щоб потрапити до раю.
— Шість чоловіків за одну північ… Зовсім непогано…
Я не врятувала шістьох.
Вітчим здійняв догори руки, і Гвардієць побачив свою старість — хвору, з пігментними плямами на оголених яснах, із сивим пухом, з ключкою, зробленою із лижних палиць, вона човгає на брудну кухоньку до гарячого чайника і стола, заставленого слоїчками, каструльками і потемнілими від заварки філіжанками.
За вікном падав сніг, під батареєю стояла миска, повна іржавої води. Біля полиці з рецептами, підсунутими під розбитий телефон, старий нашийник, як пам’ять про померлу від старості дворняжку, підібрану багато років тому замерзлим, брудним цуценям. Облізла ковдра в кутку, що слугувала їй підстилкою.
Телевізор, який майже не чуєш, кілька шарів паперу на підвіконні, брудна постіль і огидний запах його самотньої старості.
— Ні, — він захитав головою. — Краще вже вмерти.
— То вмри.
— А-а-а-а-а…
І луна по всій Чорній Вежі:
— А-а-а!
— А-а-а!
— А-а-а!
Я доторкнулася до Гвардійця, І він побачив себе.
Онуки приїхали на літо. Одні схожі на дружину його старшого сина, інші схожі на його матір. Вони повискакували з батьківських машин, які зупинилися перед невідчиненими ворітьми, та бігли до нього.
Сонце, чиста мідь сосон довкола, птахи, квіти на нескошеній галявині, доріжка з плит пісковика, яскраві полиски на лакованих перилах, в’юнкий виноград на ринві.
Він сидів на ґанку та всміхався до них. Потерті джинси, светр навколо товстого живота і мила жінка позаду.
— Ну що ж ти не встаєш?
— Зараз, — сказав він. — Зараз, — упізнаючи її голос, почутий уперше так багато років тому…
— Такою буде смерть?
— Тобі подобається?