Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Наша дівчинка.
— Наш маленький янгол.
Очі матері скрижаніли. Очі вітчима палали люттю.
Вони повільно ходили довкола мене. Вітчим і мачуха.
Я озиралася на нього. Я озиралася на неї. Я не знала, хто нападе першим.
Мати хитнула головою, і коси розсипалися по плечах, сховавши її тіло аж до самої підлоги.
Вітчим рвучко напружив спинні м’язи і випустив десять довгих шпичаків.
Ожилі мерці позад мачухи. Чорні потвори за перетинчастими крильми батька, що прийняв мене.
Парує застигаючою смолою ритуальне коло.
Я дивилася то на Вітчима, то на Мачуху.
Гоп!
І величезний кат з’явився поруч зі мною. І плаха, чорна від крові чорнокнижників.
— Ні, — сказав Вітчим, і кат розсипався купою піску.
Гоп!
Чотири люті домініканці з тяжкими залізними розп’яттями. Святі отці інквізиції…
— Ні! — Мачуха перетворила їх на кригу.
Гоп!
І стомлений пілот «Цеппеліна» став поруч зі мною. Піднятий комір куртки. Цигарка в куточку рота.
— Ні! — Вітчим…
Він лише засичав, нічого не зумівши зробити.
— Йди, — сказав льотчик.
— А ти?
— Я? Я давно чекав цього дня.
— Давно, — повторила за ним Мачуха.
— Справді давно? — запитала вона.
— Давно, — кивнув Вітчим.
…падаючий «Цеппелін», вибух газу, кабіну розтрощило від удару об землю, палаюче обличчя, пілот намагається врятувати хоч когось, могила, заросла травою…
Тисячу років тому.
— Давно.
Він підніс руку, і в його пальцях спалахнуло світло.
— Де ти так навчився? — запитав Вітчим.
— Там, де провів останню тисячу років.
Він ударив темряву перед вітчимом, і вона розлетілася на друзки.
— Іди, — сказав він, не озираючись.
— Іди…
Але перш, ніж я зробила крок, Мачуха вбила його. В спину. Тією самою косою, з якою до неї приходила остання з убитих нею Смертей.
— Тисяча років… А ти нічого й не зрозумів, — сказав Вітчим.
І повернувшись до мене:
— А тепер ти.
Гоп!
— Досить.
Я навіть не зуміла примусити повітря клубочитися.
— Це вже занадто…
— Тату…
— Тільки не цього разу.
Я витягла пістолет, але бойок клацнув об порожній патронник.
— Усе це…
Я провела язиком по зубах.
— Ти ж бо знала…
Я знала. Я знала все. Я навіть знала, що вони мають зробити зі мною. Тепер, коли мене обступили тварини, мерці та вони — виродки — згустки зростаючого зла, коли мені нема куди подітися…
— Татусю…
— Ні.
— Матінко…
— Ні.
— Тоді я піду.
І я побігла. Навпростець до стіни. Пробила її та полетіла вниз. У чорну вежу Пекла.
Вони кинулися слідом за мною — Всесильною Гарпією і Всесильним Звіром.
Вони знали, що тепер ми падатимемо мільйони років…
Але я знала місто внизу. Місто Великих Вогнів. Кожну вулицю. Кожну площу. Кожного голуба і кожного кажана в ньому.
І мені було неважко оживити його. Змусити спалахнути всіма вогнями.
І, впавши з висоти двотисячного поверху, я приземлилася на ноги, підігнувши їх, щоб зустріти тих, що стрибнули з вежі слідом за мною.
— Х-х-х-х-х-х-х-х!!! — Вітчим хижим демоном став поруч зі мною, підминаючи асфальт.
— Х-х-х-х-х-х-х!!! — готовою вбивати демоницею Мачуха в ореолі волосся, що клубочеться розлюченими зміями.
— Щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ-щ!!! — визвірилась на них Крихітка.
— Що сталося? — лагідно спитав Вітчим, поправляючи манжет під рукавом піджака.
— Донечко, — Мачуха була засмучена. — Хіба чемні дівчатка говорять таке своїм батькам?
Вони були мов закохане подружжя. Люблячі й ладні терпіти що завгодно батьки. Перед своєю затишною, сповненою світла й тепла вежею.
— Хіба так можна? — запитала Мачуха.
— Можна, — сказав Вовк і підійшов до мене.
— Не зайдете до нас? — запитав Вітчим.
— Не сьогодні, — сказав Пес, котрий прямував до мене від своєї машини.
— Дуже шкода, — мовила Мачуха. — А може?
— Ні, — сказав Кіт. Він наближався з іншого боку.
Мої добрі Янголи! Вкотре вони врятували мене!
Янгол-хранитель Пес!
— Привіт, Крихітко.
Янгол розуму Кіт!
— Усе нормально?
І янгол смерті Вовк!
— Ти не нудьгувала без нас?
А янгол-спостерігач — Залізний Чоловік — стояв осторонь, схрестивши руки на грудях і поглядаючи на нас.
— Привіт!
— Усе гаразд!