Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
— Так.
— Тоді «пах»?
Отже — всі. Усі, кого знайшов Вітчим. Усі, кого знайшла я.
Крім останнього. За винятком одного.
Останній Гвардієць, що завмер у ритуальному колі.
Розділ 7
Палаюче сизим коло. Сині тіні на чорних стінах. Вітчим ліворуч. Крихітка — за правим плечем.
— Одинадцять, — сказав Вітчим.
— Одинадцять, — сказала я.
— Останній, — сказав Вітчим.
— Останній.
— Буде смішно, якщо ти переможеш.
— Не буде, — сказала я.
— Буде, — сказав мені Вітчим. — Смішно й нудно.
— Давай подивимося?
— Давай.
І його рот заюшив потоком слів Чорного Чаклунства.
— А-ля-ля-ля-я-я-я! — лемент з високого мінарету над західними дахами.
— А-я-я-я-я-я-я! — плач старих раввинів у білому одязі.
— М-м-м-м-м-м-м-м, — здуті жовна святого отця.
— Ось! — юрода-жебрак за тисячу кілометрів і за три тисячі років. — Ось! Тут було добро, а оце постало зло!
Чоловік відчув холод у тунелі нічної дороги:
— Бережи нас…
Прокинувшись у страшному сні.
— Щось наснилося?
— Не знаю.
Пам’ятаю тільки сизе світло.
Сизе світло ритуального кола.
Що може розвіяти ніч? Лише місячне світло. Вітчим у світінні Давньої Магії. Крихітка при світлі неповного місяця.
— Безліч років тому… — стиха проказав Вітчим.
— Безліч років тому… — стиха проказала я. Нерухомо стоїть Гвардієць. Що ім’я? Що форма пальців? Що колір його очей?
— Усе своє життя…
— Усі свої життя…
— Адже ти завжди знав…
— Ти завжди вірив і чекав…
— Хто ти?
— Ти є.
— Що ти?
— Ти був.
— Кому?
— Я знаю десяток імен.
— Навіщо?
— Щоб любити.
— Ти виросла, — скаже Вітчим.
— Я виросла, — кивну я.
Гвардієць стоїть у колі. Маленький воїн Крихітка. Великий переможець — її названий батько.
Вітчим був такий сильний. Одне його слово:
— Ти, — пророцтво снів, що назавжди залишилися, — ніколи, — відсутність світла в очах, — не будеш! — руки, мов розпростерті крила, що затуляють світ, — таким!!!
І Гвардієць став його.
Майже.
Адже Крихітка теж здійняла руки.
— І що?
— Тсссс, — попрохала вона.
— Ну-ну.
Але я не бачила його усмішки. Його тонких пергаментних губів.
Сліпий циган повільно повернувся до мене.
До багаття з усіх боків вийшли жінки в яскравих спідницях.
Хтось підняв бубон. Обережно струснув його. І удар голосів та струн:
— Е-е-ейх!
— Ейх!!! — і Крихітка кружляє в шаленому танку.
— Їй!!!
— Божевілля, — сказав Вітчим.
Але хто його почує?
— Ей-ей-ей-ей!!!
Хто допоможе Крихітці, як не втікачі з пекла? Цигани. Цього навчив мене Вовк.
Танцюй, Крихітко! Танцюй!
— Е-е-е-і!!!
— Ти був ніким!
— Гвардійцю, доля була прихильна до тебе!
— Згадай, про що ти мріяв!
— Згадай те, що вийшло!
— Твоє народження!
— Не твоя смерть!
— Тобі було дано так багато!
— Було сто доріг на твій вибір!
— Ти не зробив і сотої частки!
— Ти зробив більше — ти був!
— Цим життям ти знищив свій останній шанс!
— Порятунок є! Порятунок буде завжди!
Він стояв між нами. Він чув. І він міг обирати.
— Покарання неминуче! — Вітчим стиснув кулак.
— Тебе буде врятовано! Хочеш?!
— Помри!
— Хочеш?! — гукнула я.
— Я стану твоєю смертю!
— Хочеш?!! — кричала я.
— Я покажу тобі пекло! — голос Вітчима з гучним на весь всесвіт:
— Пе-екло! Пе-екло! Пе-екло!
— Ти ж хочеш!
— Здохни!!! Здохни!!! Помри!!!
— Хочеш!!!
— Що? — білі губи Гвардійця.
— Один поцілунок, — і Крихітка припала до цих губ, оживляючи надію. Оживляючи світло в ньому. Світло та бажання сподіватися далі.
І відразу, щоб вітчим не встиг змусити його сказати:
— Так. Дев’ять кіл зійшлися, — я вбила його.
Стріпнувши волоссям в останньому такті:
— Е!!! Е!!! Е!!!
— Гидота!!!
— Ой, я тільки названа ваша дочка.
Розділ 8
— Дочка, дочка, дочка, — повторила мачуха, що позад мене.
— Наша дочка, — кивнув вітчим. — Наша названа дочка.