Щоденник моєї секретарки
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-1515-30-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щоденник моєї секретарки». Краткое содержание книги:
Тепер я згадував ці слова і знову дивився на прес–пап’є.
Мавпа, що схилилася над мискою. Вона їла. Просто їла і їй не було жодного діла до музики. Поки пахан з бандою розважаються, можна швиденько з’їсти свою пайку — не заберуть. Кого дід зобразив у такому вигляді?
Я посміхнувся. А будь–кого. Таких персонажів вистачає як у таборах, так і на волі. Кожен може нарахувати з десяток серед своїх знайомих. Дають — бери, б’ють — біжи. А якщо блатні зовсім заграються, можна навіть спробувати відірвати собі зайвий шматок, так, щоб ніхто не бачив. І хіба є різниця, як звали людину, з якої дід різав цей образ? Ця порода не переводиться ніколи.
От мавпа, що танцює з хустинкою над головою, — це персонаж цікавіший. Типова шістка. Пахани веселяться, значить і нам треба. Я придивився уважніше — у позі та обличчі тварини не читалося жодних хитрощів, жодної іронії. Характер простий і зрозумілий, без подвійного дна. Просто шістка, без будь–яких додаткових нюансів. Істота, що повністю прийняла правила гри. Скажуть танцювати — танцюватимемо, бити — битимемо і так далі. Ідеал громадянина. Соціальна основа сильної влади. Якщо навіть завтра пахана заріже хтось із тих двох, що стоять за троном, ця мавпа буде танцювати за командою нового. Я теж знаю таких людей. І дід знав. Цього добра завжди було навалом.
Ну й нарешті та, що стоїть на колінах. Чи то молиться, чи то боїться. Ні, все–таки боїться. Бо коли моляться, голову руками не затуляють. Це буває тільки від страху. У такому вигляді, певно, дід зобразив таборового парію, опущеного, забитого, зашуганого. Але хіба тільки у таборах живуть зашугані люди? Оно їх скільки навкруги — бояться всього: начальства, міліції, самих себе. Не хочуть нічого знати, бо це страшно, не хочуть думати, не хочуть сподіватися. Аби зараз ніхто не вдарив — і те добре. Теж життєвий персонаж. Дід умів узагальнювати.
Залишається остання, відламана. Цікаво, що вона робила? Я спробував викликати спогади дитинства, але нічого не вийшло. Якби хоч натяк. А може, це мавпа–вертухай, охоронець табору? Чи оперуповноважений, як їх там називали, кум?
Але навіть без втраченої фігурки картина вимальовувалася зрозуміла. Начебто й мавпи, начебто й табір. Начебто й табір, а насправді наш теперішній світ. Цікаво, звідки дід міг знати Пашу чи Ґенека з Жорою? Ні, він їх знати не міг. Але знав. Бо розумів, що табір — лише одна з проекцій існування людської зграї. Проекція на табір, проекція на бізнес. А в армії хіба не те саме? З досвіду своєї служби можу під кожну з цих мавп підставити конкретного персонажа. Начальство живе своїм життям, а люди по кутках влаштовуються, хто як може, виживає в очікуванні дембелю. Глобального дембелю, який чекає врешті–решт на кожного з нас.
Дід, сам не знаючи того, зобразив на прес–пап’є сучасну Україну. Хоча на яких підставах я вважаю, що не знаючи?
Хіба колись Україна була іншою?
А Мирослав іще каже, що ці люди здатні вийти на вулиці. Цікаво, хто саме? Шістки чи опущені? А може, скрипаль? Вийде і змете владу.
Можливо, присяжні у справі цього лікеру–Бейліса і здатні були на щось, але ж вони на вулиці не виходили. І за теперішніх технологій голоси присяжних порахували б таким чином, що не причепишся, і переміг би той, хто треба. А вони б навіть не варнякнули у відповідь.
А може, вся справа у цій, відламаній і загубленій? Чорт забирай, чому я її не пам’ятаю?! Що вона могла робити? Може, це була мавпа–воїн? А може, мавпа–Прометей? Мавпа–кандидат від опозиції?
Я сам засміявся своїм думкам.
А може це мавпа–стукач?
Згадавши останнє слово, я поклав прес–папьє і, нахилившись, витяг з шухляди іще одну реліквію — картонну теку із засмальцьованими зав’язками. Думки зробили коло і знову повернулися до мого сантехнічного родича.
Дядько Вареник сидить десь там і чекає, поки я вирішу долю його нікому не потрібних мемуарів. Він не знає, що видавці не будуть вкладати гроші у мемуари сантехніка, так само, як і у щоденник секретарки. Бо такі мемуари не цікавлять читачів.
Я замислено відкрив теку. На першій сторінці — присвята: «Моєму дядькові Івану, що мав мужність бачити людей такими, якими вони є».
Прес–пап’є хитнулося, немовби підтверджуючи цю думку.
От холера, здається, я стаю сентиментальним.
Як там казав Мирослав? З таких от родинних історій складається історія країни? Я ж так і не встиг колись записати за дідом розповіді, а тут усе записано, хай би навіть кривим почерком, хай навіть кривими словами…
А може, видавці не відмовляться надрукувати її, якщо їм заплатити за це? Думка логічна, як на наш бізнесовий час. І якщо я й справді стаю сентиментальним, то принаймні заробляю достатньо, щоб самому оплачувати цю сентиментальність.