Щоденник моєї секретарки

Павлюк–паша, схудлий після запою, з великими синцями під очима та білим, як у покійника, лицем, сидів у кабінеті на своєму звичному місці.

— Нам треба активізуватися, — він хапався по черзі за всі документи, притьмом переглядав і вертав на місце, потім судомно смикав телефонну трубку і суворим голосом давав прочухана секретаркам. — Розсобачилися без мене! Кожен сховався у своєму кутку! А мені тепер за вами виправляти!

Я скептично кривив губи. Пашин запій тривав ще два тижні після вікопомної забави з голою повією у кабінеті державного банку, проте хмари, які збиралися весь цей час на обрії, на диво, не дали дощу. Тепер, у період ремісії, разом із поганим самопочуттям на мого партнера напав традиційний діловий зуд. У такі дні він справді героїчно ліквідовував наслідки своєї відсутності, але робочий ентузіазм супроводжувався бурчанням та звинувачуванням підлеглих у всіх смертних гріхах — мабуть, таким чином він заспокоював власну совість чи, швидше, жалюгідні її рештки, які зазвичай залишаються в душах реальних політиків та бізнесменів.

— Сєрьога, по–перше, мені натякнули, що треба завезти дачку у виборчий штаб.

— Дачку? Раніше вони брали безготівкою.

— Так то раніше. Скільки в тебе є?

— Три лимони…

— Ну, це їм багато.

— Гривень, — уточнив я.

— Гривень? — Пашині брови здивовано поповзли догори. У верхніх ешелонах бізнесу оберталися виключно долари США.

Я розвів руками.

— Ти ж сам перед «відпусткою» просив, щоб я оплатив Ларисині рахунки. А в нашій країні ходять гривні.

Я навмисне вжив слово «відпустка», яким в офісі ввічливо іменували шефові запої, — може, хоч це вплине на рештки його совісті.

— А що, там були аж такі рахунки? — Паша все–таки опустив очі.

— Та порядні. А прихід зараз не такий вже й великий. Можеш перевірити.

— Та–а–ак, — Павлюк–паша задумливо почухав потилицю і раптом підняв на мене зовсім інший, веселий і трохи бешкетницький погляд. — А що, по–твоєму, три мільйони гривень — це маленькі гроші?

— Та ні, — посміхнувся я у відповідь.

— Та три мільйони, Серьога, це о–го–го! Це ж гривні! Наша національна валюта. Основа незалежності Неньки. Я правильно кажу?

— Абсолютно.

Паша веселився, певно, уявляючи, як витягнуться обличчя тих, нагорі, коли вони побачать гривні.

Бо, мабуть, і не знають, як вони виглядають. Але ж хіба скажеш що–небудь проти національної валюти? Отже, вихід для післязапійної енергії знайшовся. Мій партнер по–діловому стукнув долонею об стіл.

— Добре. Значить так, збирай гроші. Тільки треба придумати, як їх везти.

— А що тут придумувати? — здивувався я. — Покласти в сумки та й везти. Тільки я не знаю куди.