У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— Отож, усі ті злигодні, хлопче, — продовжував свою думку дідок, — були не лише виборенням тобою життя у смерті, а й неоціненним твоїм життєвим досвідом... Цікава все-таки штука — життя! А ще, як товариш Сталін приходить до геніальної думки, що й наш, і німецький соціалізм мають спільне коріння, що їх партія влади наслідує нашу, а гітлерюгенд — наш комсомол, що дуже ріднить їх і ідеологія, й організаційна структура, і суцільна воєнізація, — Янчук аж рота роззявив від подиву, не второпавши переходу. — Всі ми фарисеї, вправляємося у словесній еквілібристиці, але жити треба, — зітхнув дідок, — тож відважуйся, осмілюйся, дерзай, хлопче, коли є душевний потяг і бажання спробувати, звичайно, не збочуючи на манівці та не зраджуючи гідності, — і взявся стягувати свої речі, бо пароплав уже підсапував до київського приплаву.
Петро й Зіна допомогли співпутцеві вивантажити валізи, кошики й пакунки, склавши їх на купу, і врешті попрощалися з ним. Переночували, сидячи на лаві в залі. Зіна, скориставшись нагодою, висповідалася своєму вихователеві, що смертельно закохана в нього ще від його появи в колонії, що готова пожертвувати всім, нічого не вимагаючи взамін. Янчук принагідно роздивився на її незвичайні очі: одне було небесно-блакитним, а друге — темно-карим.
— Спасибі, Зіночко! Ти подаруєш усе комусь іншому, як вивчишся, у що я щиро вірю, — відповів на те Петро.
На ранок язик доправив їх до інституту, Зіна, поселившись у гуртожитку, пішла на екзамени, а Янчук подався до кабінету молодого автора, пообіцявши навідати дівчину завтра.
— Добридень-добридень! — Андрій Малишко втомлено запросив Петра присісти до столу в кабінеті. — З чим ти до мене, по що і звідкіля?
— Зі збіркою віршів, — відказав Янчук, спершу кладучи на стіл вирізки з газет і журналів, що виручили його на екзаменах.
— Так-таки одразу і зі збіркою?
— Набереться з оцим ось зошитом навіть на більшу за ті, що друкують. У Тодося Осьмачка менша була...
— Гадаєш?.. Це, очевидно, зі «Зміни», це з «Піонерської», а це з місцевої, — Малишко перебігав очима віршовані друки, відкладаючи вирізки із прозою. — Чи не так? — спинявся в читанні і на чималу радість автора навіть вертався назад, поки в мовчазному перегляді не дійшов до краю, зітхнувши. — І хочеться тобі мучитися із оцим писанням? Чи таки трохи платили? — скоса глянув на хлопця.
— Як то «хочеться»? — розгубився Петро. — Платили...
— Ото хіба!.. Комусь показував?
— Із відомих — Леонідові Недолі, Лесеві Гомону, дещо Осьмачкові, звичайно, редакторам, учителям, товаришам...
— Хвалили?
— Не так, щоб... Казали, можливі...
— А ти читав Недолю, Гомона, Осьмачку?
— «Полонені хенці», «Жовті брати», «Накидки»...
— Сподобалися? — Малишко при тому якось образливо переглядав вирізки.
— Як сказати?.. Може, тим, що не траплялося мені досі читати про хінців...
— А там що? — вказав утомленими очима на загальний зшиток у чорній цератовій обкладочці.
— Тут ще не надруковані вірші, — Янчук радісно поклав на стіл перед поетом свою «збірку».
Запала дзвінка тиша. Андрій Самійлович вибірково читав, перегортаючи сторінки.
— Щось вони дуже відрізняються від тих, що у вирізках.
— Ці пізніші, — бовкнув Петро, відчувши, як горить його лице. — А в чому, власне, різниця?
— Ти мене питаєш? — глузливо посміхнувся Малишко. — В якості, наприклад. Раніші — більш зрілі і вправні, бо їх, гадаю, відредагували, а ці гірші, бо редактори їх не бачили або не побажали правити.
— Так тож їх робота — правити і доводити до кондиції! — не відступав Янчук, хоч пам'ятав, що в окремих друкованих віршах лишалося часом по кілька власне його слів і підпис.
— Сподіватися, що редактори витягнуть, і неґречно, й соромно, і навіть злочинно, — зі співчуттям дивився на молодого автора тоді вже славетний Андрій Малишко. — Ось що скажу тобі, хлопче, вибач, але нема в тебе поки-що ні хисту-таланту, ні знань до писання, тож не витрачай даремно часу! В кращому разі, — поклав вирізки на зшиток, — приїжджай у цей кабінет десь так років через... п'ять, як закінчиш навчання та попрацюєш і бажання в тебе не зникне.
— І не раніше?! — ледь стримував себе Янчук, уявивши собі відрізок аж у п'ять років.
На його біду співбесіду перервав дзвінок.
«Добридень, Максиме Тадейовичу!.. Що ж більше! Проціджую всяку сірятину. Похвалитися майже нічим, все переважно убоге, на жаль... Є й місцеві, і немісцеві, але в більшості без іскри Божої. А ще — нема часу на них достатньо... Не дуже й переймеш чи запозичиш, хіба сірість... Я, мабуть, задуже терпеливий, але наслідки від того не кращі... Звичайно, периферія важлива, сам прийшов звідти... Увечері? Особливих намірів не мав, а хіба що?.. Це удвічі приємніше! Гаразд! Ми з радістю будемо, і я послухаю... Десь о восьмій, кажете? Добре! Із вдячністю послухаю! Дякую, Максиме Тадейовичу! До вечора!»
— Невже всі мої вірші до єдиного нічого не варті?! — нагадав про себе Янчук, як Малишко відірвався від телефону, щось записавши в календарі.
— Не всі, а майже всі, — зітхнув. — Тяжкий і глевкий це хліб, хлопче, але головне, що він, мабуть, не для твоїх зубів.
— Часом не можу не писати! — майже слізно признався Петро.
— Похвально, співчуваю, але зарадити не маю спромоги.
Андрій Самійлович ще розпитав, хто та звідки автор, ще раз переглянув зшитка, поки не вернув його назовсім.
— Версифікація сяка-така тут є, злободенні теми також присутні, а інше, даруй, Бог дасть! Та ти не впадай у відчай, живуть же без писання мільйони, то й ти якось проживеш!.. Поговорив би ще з тобою, та бачив же, інші чекають під дверима, — згасив останні надії.
— Так утрачу ж усяке бажання писати! — задкував молодий автор до виходу.
— Казав же, по-перше, це не смертельне, а по-друге, дещо втратиш, а дещо й набудеш! А набувати тобі ще треба й треба!.. Бувай здоровий! Проси до мене наступних.
У спілчанському коридорі, де Янчукові знебарвився світ, він експромтом, ще в розгубі й обуренні, накидав олівцем на внутрішньому боці цератової обкладинки початок майбутнього вірша. Може, він би й дописав його тут же, та поруч у розмові чекальників на прийом він ще раз почув ім'я Максима Рильського, яке, як вітром, його змело.
На велике щастя, Максим Тадейович був у своєму кабінеті у Спілці, його літня секретарка після настійливих Янчукових домагань та посилань на віддаль пішла таки просити у Рильського про прийом для Петра.
Не знати, чи то вона так привабливо описала Янчука, чи просила за нього дуже, але Максим Тадейович виглянув у двері, навзаєм привітався, кинув загадковий і ніби нетутешній погляд на зошит у Петрових руках і, подумавши мить, запитав: «Маєш трохи вільного часу?»
— Навіть безліч, Максиме Тадейовичу! — випалив Янчук, не тямлячи себе від щастя, в зухвальстві й захваті.
— То заздрісно велике щастя, хлопче!.. Почекай на мене, оглянь вітрини, — вказав поглядом і тихо причинив двері кабінету.
Розглядаючи для годиться вітрини й дошку об'яв, Янчук, очікуючи на радісну зустріч, шукав своєї непоправної помилки у поведінці з Андрієм Малишком, подумки картаючи його.
«Коли б я був сам йому щось прочитав, то його враження були б іншими, а так він напевне не все достеменно зрозумів і прочув, а ще ж розмова з Максимом Тадейовичем та черга під дверима, — знайшов урешті для себе розгадку. — Про збірку мені, звичайно, не слід було говорити...»
— То із чим ти до мене? — вийшов із якоюсь течкою Максим Рильський. — Не «з віршАми» слід говорити, а «з віршами»! Маю пильну й невідкладну справу, то поговоримо в путі! — запропонував безапеляційно. — Приємне з пожитковим не часто збігаються у нашому тлінному житті, тож скористаємося належно, — додав.