Птахи та інші оповідання

Гість на терасі внизу замовив каву. До балкона прилинув запах сигари. Маркіза зітхнула, її прекрасні руки, неначе лілеї, повисли обабіч шезлонга. Спокій, утіха. Якби ж можна було розтягти цю мить бодай на годину… Але щось підказало їй: коли та година відійде в минуле, давній демон невдоволення і нудьги повернеться навіть сюди, де вона, на своїх канікулах, нарешті вільна.

На балкон влетів джміль, покружляв над пляшечкою лаку, вповз у розкриту квітку, що, зірвана з примхи когось із дітей, лежала на столику. Коли опинився всередині квітки, його дзижчання стихло. Маркіза розплющила очі й побачила, як він, сп’янілий, виповзає. Тоді, ще приголомшений, ковтнув повітря і відлетів, знову забринівши. Чари розвіялися. Маркіза підняла з підлоги балкона лист від Édouard, свого чоловіка.

«…Отож, моя найдорожча, я вважаю неможливим приєднатися до тебе та дітей. Вдома надто багато справ, а ти знаєш, що я не можу покладатися ні на кого, крім себе. Я, звичайно, зроблю все можливе, щоб приїхати в кінці місяця і забрати тебе. Тим часом розважайся, купайся і відпочивай. Я певен, що морське повітря піде тобі на користь. Вчора я зайшов до maman і Мадлен, і здається, що старий curé …[20]»

Маркіза дозволила листу впасти на балконну підлогу. Легеньке провисання в кутику рота, натяк на єдину особливість, що псувала її гладеньке прекрасне обличчя, виділилося сильніше. Знову те саме. Завжди його робота. Землі, ферми, ліси, ділові партнери, з якими він мусить зустрітися, несподівані подорожі, котрі мусить відбути, — отож Édouard, її чоловік, попри відданість їй, ніколи не має для неї часу.

Їй ще перед весіллям сказали, що так воно й буде. «C’est un homme très sérieux, Monsieur le Marquis, vous comprenez»[21]. Як мало вона про це подумала, як легко погодилася, що-бо в житті може бути кращим, ніж маркіз, який до того ж «un homme sérieux»? Що прекрасніше за це châeau[22] і ці великі маєтки? Що імпонує більше, ніж дім у Парижі та почет слуг, які шанобливо їй кланяються, називаючи Madame la Marquise? Казковий світ для такої дівчини, як вона, вихованої в Ліоні, доньки запрацьованого хірурга і постійно недужої матері. Якби раптово не з’явився Monsieur le Marquis, вона вийшла б за молодого батькового асистента і ліонські будні тривали б вічно.

Романтичне одруження, справді. Звичайно, спершу його родичі супилися. Але Monsieur le Marquis, homme sérieux, мав за сорок і сам вирішував, що йому робити. А вона була прекрасною. Всі інші аргументи зайві. Вони побралися. У них були дві донечки. Вони були щасливими. Та іноді… Маркіза підвелася з шезлонгу, зайшла до спальні, сіла перед туалетним столиком і зняла бігуді з волосся. Навіть це зусилля вичерпало її. Скинула пеньюар і сиділа перед дзеркалом оголена. Інколи вона помічала, що шкодує за ліонськими буднями. Згадала, як вони сміялися і жартували з іншими дівчатами, тихцем хихотіли, коли чоловіки задивлялися на них на вулиці, їхні звіряння, обмін листами, перешіптування у спальні, коли її друзі приходили на чай.