Птахи та інші оповідання
- Автор: дю Морье Дафна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4292-0
- Переводчик: Н. Михаловська
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Птахи та інші оповідання». Краткое содержание книги:
Постійно змагався з часом. Хай яке тьмяне світло, о пів на п’яту не буде й того, а мело й далі. Земля вже була покрита снігом, і коли він ненадовго зробив перепочинок та витер піт із обличчя, кілька легких морозних пластівців упали йому на губи і, підступні та м’які, зсунулися за комір, спливли по шиї й тілі. А як піднімав очі до неба, сніг одразу ж його засліплював. Сніжинки ставали все більшими, швидшими, крутилися над головою так, наче небо перетворилося на сніжний балдахін, який дедалі нижче опускався, придушуючи землю. Сніг падав на порубані сучки і поламані гілки, заважаючи йому працювати. Варто йому було на мить зупинитися, щоб перевести подих, як сніг одразу ж лягав на купу деревини захисним покривалом, м’яким і білим.
Мусив скинути рукавиці. У них не міг би ні орудувати ножем чи сокирою, ні зв’язувати гілки мотузкою та тягти їх. Пальці заніміли від холоду — невдовзі так закостеніють, що не зможуть згинатися. Від натужного тягання гілок до причепа в нього поболювало під серцем, а роботи, здається, не меншало. Щоразу, коли він повертався до зрубаного дерева, гора гілля виглядала такою ж заввишки, як і була; довгі гілки, короткі гілки, забуті й майже засипані снігом купи скіпок на розпал: усе це слід було поскладати, пов’язати пучками і перенести або відтягти.
Було вже після пів на п’яту, коли він упорався з усіма гілками і зосталося лише перетягти вже розділений на три частини стовбур через терасу до причепа.
Виснажився майже до краю. Лише прагнення позбутися дерева не давало йому покинути праці. Дихання стало повільним, болісним, а сніг падав йому в рот і очі так, що він ледве міг щось бачити.
Взяв мотузку і просунув її під холодним слизьким стовбуром, люто його обв’язуючи. Яким тяжким і непіддатливим було обчімхане дерево, а груба кора дряпала закляклі руки.
— Вже й по тобі, — буркнув, — кінець тобі.
Непевно тримаючись на ногах, перекинув тяжкий стовбур через плече і потяг його вниз по схилу тераси до садових воріт. Стовбур тягся за ним, бум, бум… східцями тераси. Останні обчухрані гілки яблуні, тяжкі й неживі, волочилися по його сліду в мокрому снігу.
Кінець. Задачу виконано. Стояв, важко дихаючи, спершись одною рукою об причеп. Залишилося тільки доставити все до «Грін Мена», перш ніж сніг зробить їзду неможливою. Він мав ланцюги до машини, подбав про це заздалегідь.
Зайшов додому, щоб змінити одяг, який намок і лип до тіла, а ще щоб випити. Нíколи думати про світло, нíколи затягувати завіси, дивитися, що там є на вечерю; він залишив на пізніше все те, що зазвичай робила поденниця. Мусить випити і відвезти деревину.
Його мозок закляк і втомився так само, як руки і все тіло. Якоїсь миті він подумав, чи не відкласти роботу на завтра. Впасти в крісло і заплющити очі. Ні, не можна так. Завтра буде більше снігу, два чи три фути. Помічав ознаки цього. Причеп, тяжко навантажений деревом, застрягне за садовими воротами у морозній білості. Мусить зібратися з силами і зробити все сьогодні.
Допив, перевдягнувся і вийшов завести машину. І досі падав сніг, але тепер, коли похолоднішало, повітря стало чистим і морозним. Сніжинки кружляли повільніше, рівномірно.
Двигун завівся, і він рушив униз, тягнучи причеп на буксирі. Їхав повільно і дуже обережно, бо був тяжко навантажений. Додатковим напруженням після виснажливої денної роботи була необхідність постійно вдивлятися у падучий сніг, протираючи переднє скло. Ніколи ще вогні «Грін Мена» не сяяли так весело, як тоді, коли він під’їхав до маленького двору.
Кліпаючи, стояв у дверях і всміхався сам собі.
— Ось я привіз свої дрова, — сказав.
Місіс Гілл дивилася на нього з-за стійки бару, кілька чолов’яг повернулися і теж глянули, гравці в дартс затихли.
— Невже ви… — почала місіс Гілл, але він хитнув головою в бік дверей.
— Самі подивіться, — сказав, — але не просіть, щоб я сьогодні ввечері їх розвантажував.
Рушив до свого улюбленого закутка, тихцем підсміюючись, і всі присутні, скільки їх було, загукали, заговорили, зареготали, юрмлячись у дверях, а він почувався як герой дня; його засипали питаннями, а місіс Гілл наливала йому віскі, дякуючи, сміючись і хитаючи головою.