Птахи та інші оповідання

Яблунька була вже так близько, що він майже міг торкнутися її рукою, коли раптом спіткнувся і впав, скрутивши стопу, що застрягла у якійсь невидимій пастці під снігом. Спробував поворушити стопою, але вона була затиснута. Відчуваючи кусючий біль у щиколотці, зненацька зрозумів, що цією пасткою була нерівна розколина у пні старої яблуні, яку він зрубав пополудні.

Спершись на лікті, нахилився вперед і намагався відповзти, але, коли падав, гомілка вивернулася в один бік, а стопа в інший, і всі спроби визволитися призводили лише до того, що нога сильніше застрягала в лещатах стовбура. Мацав руками землю під снігом, але натикався лише на дрібні яблуневі гілки, що розприслися на всі боки, коли дерево впало, а потім їх засипав сніг. Кликав на допомогу, хоча в глибині душі знав, що ніхто його не чує.

— Пусти мене! — кричав. — Відпусти! — Наче те, що його тримало, знало милосердя і мало спромогу його вивільнити. Кричав, а по його обличчі стікали сльози відчаю та страху. Невже йому доведеться лежати всю ніч, затиснутому в кліщах старої яблуні? Жодної надії, жодного виходу, доки хтось не прийде вранці та не знайде його. Що, коли вже буде запізно, і знайдуть лише його нерухомий труп у замерзлому снігу?

Він ще раз напружив усі сили, щоб визволити стопу, і шарпав, лаючись і ридаючи. Даремно. Не міг зрушити з місця. Змучений, поклав голову на руки і плакав. Все глибше і глибше занурювався у сніг, а коли якась заблукана гілочка, холодна і волога, торкнулася його губ, це було так, наче непевна й боязка рука намацувала собі шлях до нього в темряві.