Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Що цікаво, через те що по батькові у ті часи ніхто ніде не писав, то московити у XVIII столітті розтлумачили світові, що ті князі Володимири, Івани, Федори, Василі, Дмитри — геть усі були саме Ольгердовичами, Гедиміновичами, Коріатовичами, Любартовичами і так далі. Не могло серед них бути тільки Галицьких, взагалі — українців. І ті московські «доважки брехні» сучасні українські історики переповідають досі.
Хоча деякі з них зазначають:
«Гадаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим, адже воно погано узгоджується з канонічною історіографічною схемою…» [44, с. 196].
Отак, шановні читачі, якщо не узгоджується історична дійсність зі старими московськими вигадками, то про неї краще мовчати!
Позаяк, дослідивши спогади європейського лицаря Гілльбера де Ланноа, ми дізналися, що руський (український) князь Гедігольд та Василь Красний були однією особою (це повністю приховували російська та польська історичні науки, і таке приховування було свідомим), то маємо повне право заявити — Василь Красний Галицький-Острозький був не тільки представником Великого князя Вітовта на Поділлі, він був князем-володарем Поділля і вирішував питання надання земельних наділів на своїй землі до тих пір, поки цей край не загарбали поляки. Земельний акт Ходку від 29 липня 1428 року не міг бути винятком. Скоріше винятками з правил є пізніші польські фальшивки на подільські земельні наділи 1394–1430 років.
Щодо київських князів Гольшанських, то, передовсім, слід звернути увагу, що їх князювання в Києві збігалося в часі з князюванням Василя Красного на Поділлі. А оскільки саме родові Данила Галицького належав Київ у XIV столітті, про що свідчить знаменита європейська «Книга знань про всі королівства…», то зрозуміло, що після того, як руські і литовські православні князі відстояли перед польським королем Ягайлом право на існування своєї окремої держави, кожен із них отримав старі родові землі, окрім тих, які на 1392 рік прихопило Польське королівство.
При відновленні Великого Литовсько-Руського князівства в 1392 році і Ягайло, і Вітовт, а головне — католицька правляча верхівка Риму і Польщі, розуміли, що внутрішні чвари між католиками (поляки та литвини) і православними (русичі та литвини) були настільки серйозними і глибокими, що нова, так звана Велика Польща не мала сили на протистояння Османській імперії. Всі сили держави витрачалися на врегулювання внутрішніх проблем. Що цікаво: вирішенням міжусобних протиріч займалися і поляки, і литвини, і русичі. Чвари руйнували всі три суспільства, всі три народи. Тому й дала католицька верхівки Риму і Польщі дозвіл на новий поділ — суто Польщу та Велике Литовсько-Руське князівство. Тобто польська еліта та Польська держава виводилися з-під впливу православної частини руського (українського) етносу. «Переварити» українське населення мало Велике князівство під тиском польської та скатоличеної частини литовської шляхти. А щоби провладна українська князівська верхівка на випадала з-під влади польського короля та католицької церкви, руських князів наділили раніше їм належними землями (уділами) та відновили серед їхніх родів ієрархію. Для цього старійшину роду галицьких князів — Федора Галицького (Острозького) — призначили другою, некоронованою, особою в князівстві. Що й засвідчив європейський лицар Гілльбер де Ланноа в 1421 році. То вже завдяки князю Федору Галицькому (Острозькому) його син Василь Красний, якого поляки та московити йменували Гедігольдом, отримав у володіння Подільське князівство, а син одного із старших братів Федора, які в українській історичній науці йменуються князівським родом Гольшанських, отримав у володіння удільне Київське князівство. І ще невідомо, чи належали знамениті київські князі Олельковичі до роду литовського князя Ольгерда. На мою переконливу думку, князі Олельковичі теж належали до великого роду Данила Галицького. І не тому, що автор так уважає. Ні! Цьому є досить-таки оригінальне свідчення в українській історичній науці. Послухаємо:
«…Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича (те, що київський князь Володимир був сином Ольгерда, є тільки припущення, запозичене у московитів. — В.Б.), котрі всіляко наголошували на «отчинності» власного статусу, плекаючи уявлення про свою династичність. Ці пропаговані ними уявлення нині становлять одну з аксіом вітчизняної медієвістики; натомість цілковито ігнорується факт безперервного князювання у Києві в першій третині XV ст. Гольшанських… Гольшанські разом із нащадками (князя. — В.Б.) Володимира… записані до Печерського пом’яника під рубрикою «Пом’яни, Господи, князей наших великих»; і перших, і других названо київськими «отчичами» в літописній звістці … 1481 р.» [44, с. 196].