Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Після смерті польського короля Казимира III 1370 року Волинська земля все ж таки залишилася за українським князем Дмитром.
Не забуваймо, у тій важкій війні 1350–1380 років, з благословення Папського престолу, на польському боці проти нас воювали Угорське королівство, Тевтонський та Лівонський ордени. Саме тоді загинув князь Данило II — син правнука Данила Галицького — князя Дмитра Юрійовича. Боротьба за Галичину та Волинь була довгою і кровопролитною.
Завоювавши Галичину, польська влада, насамперед, була зацікавлена позбавитися писемних руських (українських) джерел тогочасного нашого буття: історичних пам’яток, документів на власність тощо. У XIV столітті польські владоможці тільки ступили на той шлях, тому діяли обережно.
Тим же шляхом пізніше рухалися й московити, але діяли грубо й безсоромно. Вони взагалі винищували всі наші (українські) пам’ятки (джерела), немовби їх не існувало. Послухаємо надзвичайно обережні слова сучасного українського історика:
«Ще одна книга Коронної Метрики, яка зберігалася в Публічній бібліотеці Санкт-Петербурга і була би за сучасною нумерацією № 14 (книга коронного підканцлера Анджея Опоровського за 1479–1483 рр.), не збереглася до нашого часу» [45, с. 18].
Московія рухалася вслід за Польщею; зачищали не тільки українські, а й польські матеріали про українське минуле. Пророблялося подібне у новітні часи, оскільки Санкт-Петербурзька Публічна бібліотека почала діяти тільки у 1814 році.
Звичайно, все знищити ні поляки, ні московити не могли — бракувало розуму розібратись у тому. Тому слід шукати матеріали про наше минуле повсюди, бо, як заявив сучасний історик, серед них є «… унікальні документи, які інколи дають змогу цілком по-іншому поглянути на… процеси, що відбувалися не тільки на Поділлі у ХІV–ХV ст., а й загалом у цій частині Європи» [45, с. 20].
Приглянемося допитливіше, як розвивалося та управлялося Поділля після переходу від Золотої Орди до Великого Литовського-Руського князівства і чи був причетний до цього процесу рід українських князів Галицьких-Острозьких.
Після Синьоводської битви 1362 року, за сучасним потрактуванням, Великий князь Литовсько-Руської держави Ольгерд посадив у Києві власного сина Володимира Ольгердовича, замінивши ним руського князя, а визволене Поділля передав небожам — синам рідного брата Коріата. Цей князь, як і його старші сини — Юрій, Олександр та Костянтин — брав участь у битві, проте загинув там і був похований на старому кладовищі сучасного села Бране Поле на півдні Київщини. На ньому, скоріше за все, поховані всі загиблі у тій битві християни.
Як розуміємо, руські (українські) князі з роду Галицьких, такі як Дмитро та Данило II, протидіючи на Волині Польщі, Угорщині і Тевтонському ордену, не мали можливості серйозного впливу на призначення Ольгерда. Саме з такого (українського) погляду наша історична наука повинна розглядати події та рішення того далекого часу.
Обов’язково слід зауважити одну важливу деталь: як у львівських матеріалах, що дійшли до наших часів після окупації Галичини і Львова в 1349 році, так і в подільських документах, котрі теж збереглися, домінує виключно пропольський фактаж: про надання полякам-католикам маєтності, про наділення католицьких монастирів землею, про звернення до римських первосвящеників з проханнями заснувати католицькі єпископства на тих землях тощо. І хоча, можливо, дещо з цього мало місце, та слід пам’ятати, що багато з тих, залишених нам документів, є або пізнішого походження, або звичайними фальшивками. Не будемо пояснювати, навіщо подібне творилося. Нагадаємо тільки, що переважна більшість населення загарбаних Польщею земель була православного віросповідування, а отже, зверталася частіше до Константинопольського Патріарха, хоча поляки жодного з тих офіційних паперів не зберегли. Знищили геть усі.
Послухаємо цікаву думку з цього приводу сучасного українського історика щодо діяльності на Поділлі католицької та православної церков:
«Історія будь-якої конфесії на території Поділля до XVIII ст. є надто малозабезпеченою джерелами, а отже, й малознаною дослідникам. Простіше, мабуть, з католицькою церквою, яка внаслідок удокументованості та, вочевидь, протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської краще досліджена. Але це не означає, що вона має кількісну перевагу» [45, с. XVI].
Як не спотикався український історик, стараючись прирівняти католицьку церкву до православної за рівнем джерел, та все ж таки змушений був визнати її «удокументованість та… протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської».