Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Якщо князь Ольгерд вперше зі своїм військом прийшов до Києва у 1362 році, то, зрозуміло, що у 1440 роках ні нащадки князя Володимира, так званого Ольгердовича, ні князі Гольшанські не мали права величати себе «отчичами» Київської землі. Звернімо увагу, у пом’янику не наведені обов’язкові для православної релігії імена предків, що зайвий раз свідчить про втручання до давнього тексту. Крім того, в цьому історичному документі є ще одна заковика, яку неможливо пояснити серйозними доказами, якщо роди Гольшанських і Олельковичів не належали до князівської родини Галицьких. Ось ці слова:
«Пом’яни, Господи, князей наших великих». Великими Київськими князями були тільки особи з династії князів Галицьких, а католицький рід князя Ольгерда взагалі не міг поминатися у споконвічному православному монастирі. Я не думаю, що православні священики могли допускатися помилок в церковній службі.
Та повернімося до Поділля. Не викликає сумніву, що після Синьоводської битви 1362 року Подільська земля дісталася братам Коріатовичам, оскільки Великий руський (український) князь Дмитро Галицький зі своїм сином Данилом у ті часи переймалися здебільше захистом своїх земель на Волині та Галичині. Тому впливали на рішення Ольгерда надзвичайно мало. Хоча якісь домовленості існували. Можливо, такою домовленістю й була доля Київської землі, яка повернулася до особистих володінь роду князів Галицьких. Якщо хтось із сучасних істориків думає, що відбувалося звичайне завоювання руських (українських) земель литовським князем Ольгердом, то він глибоко помиляється. Населення завойованої землі у всі часи, у всіх народів ніколи не поводило себе так, як на Поділлі чи Київщині.
Не будемо переповідати, як правили Подільським князівством брати Коріатовичі з 1362 до 1394 року. Цей матеріал більш-менш досліджений українською історіографією. Хоча слід пам’ятати — переважна більшість польських ділових паперів тих часів є звичайним фальсифікатом. Особливо — документи на власність. Тож не всі висновки українських офіційних досліджень є достовірними.
«Брати Коріатовичі не присягнули на вірність королю (Ягайлові. — В.Б.), королеві (Ядвізі. — В.Б.) та Короні Польській» [45, с. 59].
Так стверджує сучасний історик, і його підтримує українська наукова думка. Але та ж таки наукова думка чомусь не хоче помічати один дуже простий факт: як свідчать польські історики Станіслав Кутшеба та Владислав Семкович у своїй фундаментальній праці, присвяченій унії між Короною Польською та Великим князівством Литовсько-Руським «Akta unji Polski z Litwa 1385–1791» похід на Поділля відбувся тільки після відновлення Великого Литовсько-Руського князівства та призначення його володаря-князя Вітовта, тобто — пізніше 1392 року. Ми пам’ятаємо, що у війську згаданого князя 80 % становили руські (українські) хоругви. А отже, маємо цілковиті підстави вважати: 1394 року Поділля звільнив від Коріатовичів князь Федір Галицький (Острозький) переважно зусиллями своїх воїнів. Але, за твердженнями польських королівських хроністів, Подільське князівство після того перейшло до рук короля Ягайла, котрим нібито володів з 1394 до 1411 року, після чого, на знак вдячності Вітовтові за допомогу в Грюнвальдській битві, повернув ці землі назад. А вже Вітовт у 1411 році призначив старостою (тимчасовий правитель) невідомого руського (українського) князя Гедігольда. Так трактує історичні події сучасна українська наука. Та справа в тому, що немає жодного історичного документа, окрім польських забаганок, який би свідчив про належність Польській Короні Подільської землі у 1394–1411 роках. А угода між Сигізмундом Люксембурзьким, королем Ягайлом і Вітовтом (укладена 14 червня 1397 року на Спіші), що базується на угоді 1350 року між угорським і польським королями Людовиком та Казимиром III, і на яку люблять посилатися польські й українські історики, не мала стосунку до Західно-Подільської землі. Наступна угода про поділ земель «у такому самому тристоронньому форматі (Сигізмунд — Ягайло — Вітовт) з’явилася лише 1412 р.» [45, с. 62].
Угоду уклали після перемоги Ягайла і Вітовта в Грюнвальдській битві над Тевтонським орденом, який підтримував угорський король Сигізмунд. Вона (угода 1412 року) засвідчила належність Поділля до Великого Литовсько-Руського князівства.