Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #2
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Шановні колеги, не вигинайте дарма хребта — говоріть правду, якою б гіркою вона не видавалася нашим сьогоднішнім друзям.
Ми не чинимо самосуд, ми констатуємо факти.
Той же молодий, працьовитий і обізнаний історик уже сміливіше пояснив:
«Православній церкві геть не пощастило із джерелами, але точно можемо стверджувати, що за кількістю парафій вона настільки переважала католицьку церкву, що й годі виводити якісь співвідношення. Відповідно до поборів Подільського воєводства у 60-ті роки XVI ст., майже кожне з великих подільських сіл мало свою церкву» [45, с. XVII].
Це після того, як Польське королівство більше 100 років тримало під окупацією ті землі. І, звичайно, після загарбання Поділля (Західного) передавало маєтності переважно католицькій шляхті.
Можна зрозуміти, яке населення домінувало на Поділлі в XIV столітті, тобто в часи князів Коріатовичів. Зрозуміло, що руське (українське) населення за часів існування відродженого князівства (1362–1430 роки) не могло не відродити національну шляхту, а отже, й давній князівський прошарок справжніх володарів тих земель. Такими справжніми володарями Поділля ще з часів Данила Галицького вважали себе його нащадки, що засвідчив навіть Літопис Руський, цитати з котрого ми вже наводили вище.
Польські королі та їх історики-хроністи, посягаючи на Галичину, Волинь і Поділля, були вкрай незацікавлені фіксувати на тих землях визнаних самою Папською буллою володарів-князів. Чому й подали у Львові вигаданих «боярську республіку» та «боярина Дмитра Дедька» замість галицьких князів Дмитра Юрійовича Галицького та його сина Данила II Галицького; на Волині — «Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) Тройденовича» та вигаданого литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича замість Великого князя руської (української) землі Дмитра Юрійовича Галицького. Стосовно Поділля вони придумали тезу, що, мовляв, на тій землі, взагалі, після 1362 року князів із роду Данила Галицького й бути не могло до польського приходу 1430 року. Таким чином, все за законом дісталося Польській Короні.
А російська історична наука після третього поділу Речі Посполитої (коли московити перехопили більшість українських земель) взагалі не могла допустити існування старшої гілки князівського роду Рюриковичів, оскільки, за порадою дружини Івана III — Софії Палеолог, проголосили той князівський рід похідним від самого Господа Бога.
Отака дилема! Про що завжди слід пам’ятати. Тому, коли польські хроністи просто замовчували, що Василь Красний Острозький складав присягу на вірність польському королю Владиславу І (Ягайлові) і в їхніх історичних документах іменувався Гедігольдом, то російські так звані історики взагалі всі польські хроніки про Василя-Гедігольда знищили. А згадка про руського (українського) князя Гедігольда залишилася тільки завдячуючи спогадам посла англійського та французького королів до володарів Центральної і Східної Європи.
Оскільки раніше ми досить ґрунтовно дослідили питання єдності імен Василь Красний та Гедігольд і ще не раз до цього звертатимемося, то не будемо зараз у дану тему заглиблюватись. Зазначимо тільки, що главі роду Галицьких-Острозьких — князю Федору — вдалося повернути Подільську та Київську землі. І хоча українська історична наука сьогодні ще не готова про ці факти говорити відкритим текстом, та вона уже визнала, що невідомий руський князь Гедігольд особисто правив з 1411 до 1422 року Поділлям, а пізніше (1428 рік) мав вплив на розподіл земель у тому краї.
А щодо Києва у ті роки, то сучасні українські історики визнають таке: «Паралельно звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV ст. Наступниками Івана Гольшанського стали його сини Андрій («київський князь») та Михайло («київський князь» і «воєвода»); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава-Ягайла, друга — молдавського господаря Іллі» [44, с. 195–196].
Зазначимо: простий князівський рід не міг у ті роки поєднатися кровними узами з королівським родом польських Ягеллонів. Одночасно слід пам’ятати, що Київ завжди вважався центром Русі-України і до приходу в Київ Ольгерда належав родові Великих князів Галицько-Волинської держави. Українські історики-науковці, недовго думаючи, щоби не шукати корені князівської династії, що невідь звідки з’явилася, зарахували тих князів до литовських служивих Вітовта. За давнім московським прийомом — вони просто «растворились»: «Після цього (князювання в Києві. — В.Б.) Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича» [44, с. 196].