Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
41. Вічко в черепі
Пече
Я прокинулась, і мені здається, наче мене вкусив у чоло велетенський щур.
Болить голова.
Коли дія анестезії закінчується, повертається гострий біль, він пронизує мене до кінчиків пазурів на задніх лапах. В моїх венах ніби тече розпечена лава.
Який біс мене смикнув, навіщо я це зробила?
Мені завжди хочеться всього надміру, а це створює зайві проблеми. От завжди я так.
Може, настав час керуватись розумом, а не ірраціональними імпульсами?
Піфагор підходить і шепоче:
— Як ти?
— Погано.
— Треба було попередити, що це боляче. Але я хотів розділити з тобою цей досвід.
Пластир заважає мені, я пробую зірвати його кігтями. Піфагор стримує мене:
— Ні, не роби цього.
— Мене дратує чужорідне тіло на голові.
Дивлюся на себе в люстро. Вигляд у мене жахливий, Роман зголив усю шерсть навколо місця операції! Моя голова наполовину така, як у сфінкса!
Я різким рухом зриваю пластир і мене лякає те, що я бачу. На чолі поміж очима — ідеальне квадратне вічко, хоча й менше за Піфагорове, бо це мікро-USB.
Навколо нього — суха шкіра і дрібні ранки. Роман змащує їх маззю, наклеює чистий пластир і дає таблетки, які я ковтаю без зайвих запитань.
Наталі дивиться на мене і муркоче щось людською мовою, мабуть, хвалить мене, бо постійно вимовляє моє ім’я.
Починається період реабілітації. Мені не терпиться випробувати можливості мого стражденного Третього Ока. Минають години, дні, тижні.
Я вже можу їсти кашу, стояти на чотирьох лапах, починаю ходити.
Гострий біль у чолі втихомирюється і стає стерпним без знеболення.
Ще один день відпочинку, і я — як нова копійка.
Гуляю університетським кампусом з пов’язкою на голові. Обожнюю це місце.
Часом люди в білих сорочках вітають і гладять мене (Наталі, мабуть, сказала їм, що мені це подобається). За звичайних обставин я б потерлась чолом у відповідь, щоб залишити свій запах, але тепер це місце таке чутливе, що я й не мрію про це.
Нарешті настає великий день: день перевірки мого Третього Ока.
Це відбувається в кабінеті професора Філіпа Сарфаті. Я сиджу по-людськи в кріслі якраз під мій зріст. Мене прив’язують ременем на той випадок, якщо схоплять судоми.
Рука Філіпа наближається. У ній — накопичувач, він під’єднає його до вічка в мене на чолі.
— Побачиш, це не боляче, — заспокоює Піфагор.
Дивно, але мені пригадується мій перший раз. Я відчула, як у мене входить стороннє тіло. Спершу мені страшно, а потім я заспокоююсь і розумію, що подібне відчуття вже колись було…
Сивочолий під’єднує інший накопичувач кабелем до комп’ютера та щось набирає на клавіатурі.
— Заплющ очі, — радить сіамець.
Я так і роблю. Спочатку не відбувається нічого надзвичайного: я бачу лише червоне світло крізь повіки. Потім моє зорове поле зненацька заповнює білий прямокутник. По центру написано якесь слово, здається, людською мовою.
Від подиву я широко розплющую очі.
Філіп кладе мені на повіки примочки, щоб я більше так не робила.
В мене перед очима знову білий прямокутник. Я чую голос Піфагора.
— Це логотип пошукового сервісу. За замовчуванням встановлено «Гугл», оскільки він найпопулярніший. Тепер знайди маленьку чорну стрілку.
— Бачу.
— Чудово. Ми бачимо на екрані зовнішнього керування те саме, що й ти.
— І що далі?
— Спробуй посунути її знизу вверх силою думки.
Я зосереджуюсь і пробую раз за разом, але стрілка непорушно стоїть на місці.
— Переведи погляд за повіки, так, ніби це ти йдеш за стрілкою, — радить Піфагор.
Спрацювало. Нарешті трикутник посувається вліво, підкоряючись силі думки.
— Браво! — вигукує Піфагор. — Ти щойно зробила чудове поперечне сканування. Тепер спробуй посунути стрілку згори донизу.
Тепер, коли я знаю, що це можливо, рухати стрілкою набагато легше. Я помічаю, що коли стрілку навести на певні частини екрана, то вона перетворюється на людську руку із зігнутими пальцями.