Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Їх шукали. Оскільки за розмовами по рації українських військових, які росіяни прослуховували від перших днів, окупанти зрозуміли, що командир, який проводив операцію 19 серпня, залишився пораненим десь на окупованій території. І якщо у «Донбасі» ще могли подумати, що Тарас загинув, росіяни та бойовики напевно знали, що він живий. Бо тіла його не знайшли. І серед їхніх полонених його також не було.

— Шукали кругом, дивом не знайшли. Ходили по під’їздах. Заходили і до старенької до квартири, питали: «Баб Валь, у вас тут все спокійно?» — «Да всё спокойно, сыночки». — «Никого лишнего?» — «Да нет, кто там ко мне придет?!» Ми при цьому — я з пістолетом під дверима, Нікітос з автоматом — у ліжку, а вона їм каже, що «всё спокойно, всё хорошо».

Поверхом вище над квартирою старенької жив деенерівець, який щодня ходив на «роботу». Тож він інколи, пробігаючи, запитував, чи все нормально у сусідки. Але у більшості квартир, згадує Тарас, мешкали жінки. Чоловіків у будинку майже не було. Хто виїхав, хто поповнив лави бойовиків.

Серед найбільших незручностей, які завдавали чимало клопотів, було прострелене коліно Нікітоса. Ходити самостійно він майже не міг. А постійно таскати його по квартирі Тарасові теж було важко. Якось — через кілька днів після їхнього «співіснування» — боєць чи то собі, чи то Тарасу сказав:

— Мені б якась підтримка, будь-що, щоб я міг хоча б у туалет самостійно ходити.

На це баба Валя відповіла:

— А ти за шафою подивися — там колись у мене милиці були. Підкрутиш трішки — зробиш вищими — по зросту. І все.

— У кіно б я сказав — ото справді, придумали, як його в ногу поранило, так у бабусі білий рояль в кущах випадково виявився, — жартує Тарас. — Але ж насправді так: я подивився за шафою — і справді милиці. Я їх трішки переробив, зафіксував, і от уже на п’ятий-шостий день Нікітос почав сам ходити до туалету. Сам виходив на балкон, підкурював якісь там бички тихенько, щоб його ніхто не побачив. І таких неймовірних, на перший погляд, речей було багато.

Але найкумеднішими, з чого досі сміється Тарас, у ті дні були випадкові знайомства з сусідами. Жінки до баби Валі заходили регулярно. Через те що старенькій важко було спускатися по сходах, сусідки заносили їй хліб, а іноді й такий-сякий харч.

Уперше Тарас випадково зіткнувся з сусідкою знизу. Вона зайшла у квартиру, не попередивши про себе дзвінком у двері, і одразу натрапила на Тараса. Перелякавшись, жінка вибігла з квартири і рвонула до себе. Тарас — за нею. І замість того, щоб просити її мовчати про несподіваних гостей баби Валі, він попросив у неї допомоги — чоловічого одягу, щоб було у що вбратися йому та Нікітосу. Вона дала одяг сина, а розговорившись, розповіла йому про родину, яка мешкає в Одесі, про себе та покійного чоловіка. Так вони потоваришували. Сусідка стала приносити їм хліб, який брала немовбито для баби Валі. А іноді варила їм їсти — то суп принесе, то кашу. Але, як з’ясувалося згодом, знайомства з сусідами баби Валі для поранених бійців лише розпочалися.