Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— Я тоді був ще такий — з поглядами на Росію. Думав, що нам треба триматися разом, що там сила братніх народів. Ну, а потім хлопці — а я на той час навчався в Луганську, де разом зі мною на факультеті були хлопці і з Західної України, і з Центральної, — мені відкрили очі. Вони кажуть: ти живеш в Україні, у нас Батьківщина — Україна. Відповідно, хто ми? Ми — українці. І відтоді я почав підтримували Україну.

Про свою любов до братів-росіян Ігор, невисокий темноволосий і темноокий юнак років близько тридцяти, розповідає з посмішкою. Роки по тому, коли воюватиме в батальйоні «Донбас», він на собі відчує всю глибину цієї «любові».

До студентських років, які змінили його ставлення до України, він, каже, просто був як усі. Ті, хто більше 20 років вірив у Росію та її виняткову роль у долі України. Таким, каже, їх — мешканців Донецької та Луганської областей — «годували» з перших років незалежності.

Ігор родом з Донеччини, з невеличкого шахтарського містечка, називати яке він не хоче — там досі залишаються його рідні. Щоб у них не було проблем через нього, юнак не показує обличчя, коли розповідає свою історію.

Останні кілька років перед війною Ігор провів у Донецьку — працював там після закінчення вишу. Там же ви­йшов на свій перший у житті Майдан — на підтримку України та її європейського руху. Таких як він, у Донецьку та області, каже, було небагато. Тож їм щоразу під час зібрань на євромайданах доводилося відвойовувати своє місце під сонцем — коли мирно, а коли з бійкою. Навесні 2014-го активісти Євромайдану помітили в руках у «тітушок», які майже завжди оточували по периметру кожне зібрання патріотів, першу зброю.

— І ми почали розуміти, що люди, які стоять проти нас, уже озброюються, у них уже з’являється реальна зброя і що просто мітингами все це не закінчиться. Я вирішив, що треба діяти радикальніше і вже самому потрібно брати автомат до рук і йти захищати свою Батьківщину.

Ігор був одним із перших добровольців «Донбасу» — до батальйону він прийшов у квітні. Тож разом із ним пройшов усі гарячі точки — брав участь у звільненні Артемівська, Попасної, Лисичанська, Мар’їнки, Курахового. У середині серпня батальйон дійшов до Іловайська…

Юнак не переповідає усіх тих подій, які вони пережили в напівокупованому місті. Лише зітхає: було важко. Особливо в останні перед «виходом» дні, коли у добровольців не було ані води, ані їжі — харчі доводилося збирати по людських городах. Згадує він лише вихід із міста. Бо це те, що йому, як і багатьом із тих, хто пережив жахи так званого «зеленого коридору», ще не раз приходитиме у нічних кошмарах.

— Перший снаряд, який росіяни випустили в нашу колону, влучив у «КамАЗ» із пораненими. Я не думаю, що вони не бачили, куди били. Червоний хрест на білому прапорі над машиною було видно дуже далеко. Тобто били спеціально. Нас обстрілювали прямою наводкою. З танків, гармат, «градів». На відстані. З двох боків.