Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

— Я йому перемотав коліно, дуже щільно, а внизу, на гомілці, зробив сіточку йодову. Тому що в будь-якому разі нога внизу теж була розпухлою. Кажу: «Тепер ти на милицях виходиш, наче сідаєш в таксі» (а за ним спеціальне таксі приїхало). З собою — сумка з інструментами, наче він приїжджав ремонтували вікна, тому що дуже багато сюди приїжджало чоловіків із Донецька, Макіївки родичам допомагати тут ліквідовувати наслідки цих обстрілів. Кажу: «Ти приїжджав до бабусі ремонтувати вікна. Чому шкутильгаєш? Тому що підвернув ногу. Ніхто не додумається підняти штанину і подивитися, що там з коліном. Ти піднімеш колошу, покажеш йодову сітку, покажеш, що напухла нога, тому ти кульгаєш», — Тарас і сам, розповідаючи це, демонструє, як показував Нікітосу припадати на ногу, щоб подумали, що він її підвернув.

Усе трапилося саме так, як і казав Тарас. Приїхало таксі, забрало Нікітоса, на одному з блокпостів дорогою до Донецька їх зупинили бойовики. Нетверезі. Поцікавилися, що з ногою, а побачивши припухлість та йодову сітку, відпустили бійця. Діставшись Донецька, Нікітос сів на рейсовий автобус і без перешкод доїхав до Дніпропетровська. Нині боєць із родиною мешкає в Києві.

Ще за тиждень привезли документи і «Бішута». Якісну підробку з його фотографією та потрібною пропискою — Донецька область. Сам Тарас — мешканець Києва. Привезли і одяг та взуття, який йому, сміється, ще довелося «доробляти».

— Я там ботінки молотком сидів розбивав, щоб зробити з них старі. Такі, як треба. Відростив щетину — зробився стареньким. Кепочку натягнув, тому що ж рана на голові. А пов’язку не можна. Тому просто кепку одягнув. Ну, а на крайній випадок, якщо запитають, що з головою, скажу, що вдарився, там же обстріли були. Каменюка по голові вдарила, розбила, бачте, це вже давно було, засохло. А чому не лікую? Та не хочу. А хто там буде лікувати? Для цього ж і гроші треба. А в мене немає. Тобто придумав цілу історію. Ну от приїхало за мною таксі. Сів, поїхав на Донецьк. Були блокпости з бойовиками, перевіряли документи, перевіряли, хто, звідки і чому приїхав в Іловайськ. Дивилися сумку з інструментами — побачили там молоток, склоріз, усе як треба. Я все пояснив, розказав. Так і доїхав до Донецька. Сів на рейсовий автобус, за цими ж документами пройшов три блокпости і виїхав до Дніпропетровська.

Але після неймовірного порятунку Тараса з міста для нього іловайська історія лише розпочалася. Наступні 12 місяців «Бішут» присвятив своїм побратимам, яких взяли в полон російські війська. Він вів переговори, витягував бійців по одному, міняв їх на бойовиків, яких, у свою чергу, захоп­лювали в полон українські військові.

— Цілий рік велася робота, доки нашого останнього не віддали. Останній, у звільненні якого я безпосередньо брав участь, — це «Семерка». Здоровенний такий доброволець, наш снайпер. Домовитися про його звільнення було надзвичайно складно. Ми їздили туди, на окуповану територію, домовлялися, брали в полон чужих, бойовиків у сенсі, — ми їх тримали, потім віддавали, обмінювали. І все це ніколи нікому не розголошувалося. Оце я кожен раз лютував, коли оці дурниці починалися: у ЗМІ якісь там патріоти, якісь там переговірники розповідали, що ми там це зробили, ми тих на тих міняємо — не міняємо. Усе це робиться тишком-нишком, тоді це максимальний результат.