Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Коли Тарас підвівся, почув, як по рації кричать його бійці: «“Бішута” втратили, потрібно повернутися!» Його постійно викликали на радіозв’язок, щоб зрозуміти, чи живий він і де взагалі є, — команда «Донбасу» втратила з виду і Тараса, і Нікітоса. Але командир не відповідав. Розумів: якщо його бійці спробують за ними повернутися, загинуть усі.

Тарас обійняв Нікітоса, щоб тому було легше пересуватися, взяв рацію та усю зброю, яка була при них, і вони побігли назустріч вогню, щоб контролювати напрямок куль та не бути застреленими у спину. Заскочили у перший під’їзд, що трапився їм дорогою, та штовхнули перші двері в квартиру. Вони виявилися відчиненими.

— Я затягнув Нікітоса, кинув його на ліжко, сам упав, двері закрив — і все. Перше, що зробили, — почали роздирати йому штанину — ну, щоб рану перев’язати, у нього було наскрізне поранення в коліно. Добре, що у нас був із собою «Гемастоп» американський, ми йому засипали рану, він справді зупинив кров, затампонували все це, я перев’язав. Ну, а себе навіть не зачіпав, тобто рана як скоринкою взялася, так я до неї і не торкався, щоб знову не почала кровити. І щойно ми впоралися з ранами, чую голос з ванної: «Хто тут?» Я — туди. Там — бабуся. «Ой, — кажу, — бабусю, доброго дня. Ви не бійтеся, ми солдати, все нормально, ми тут перечекаємо, тому що там бій був», — ну, так коротко почав їй усе пояснювати. Дивлюсь — старенька, маленька така, а вона: «Та нічого, хлопчики, усе нормально, я зрозуміла, ховайтесь, сидіть тихо, усе буде добре». З цього почалось наше співіснування.

Як з’ясували згодом бійці, цього дня у багатоповерхівці баба Валя — так звали літню жінку, у квартиру до якої вони забігли, — була сама у всьому будинку. Коли в центрі міста зав’язався бій, усі, хто тут мешкав, спустилися в підвал. Старенька просто не мала сил, аби зійти сходами вниз. Тож і залишилася в квартирі, заховавшись у ванній. Там її і знайшов Тарас.

Але такий збіг, що саме у квартиру баби Валі Тарас із Нікітосом увірвалися, що вона була відчинена і що там була старенька, яка навіть не думала здіймати шум і видавати бійців росіянам, — Тараса не дивувало. Бо згодом, доки вони ділили кілька десятків квадратних метрів з мешканкою Іловайська, сталося стільки дивного, що мить знайомства вже не викликала жодних запитань.

— Там було стільки збігів, ну, таких, наче, на перший погляд, абсолютно неймовірних і нереальних! От якби я це побачив у кіно, то сказав би, що це режисер, сценарист придумали, що в житті такого не буває. Але тепер я уже переконався в тому, що в житті бувають речі набагато неймовірніші, ніж те, що придумують сценаристи в кіно.

Тарас, усе це промовляючи, активно жестикулює і посміхається. Наче досі не вірить у те, що трапилося з ними в ті дні.