Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Друзями Тарас із Нікітосом стали усім, з ким познайомилися. Вони не лише розмовляли з жінками, а й допомагали їм. Наприкінці серпня, коли російська артилерія уже накривала добровольчі батальйони мінами та снарядами від «градів», змушуючи українську сторону піти на переговори, Тарас, переодягнувшись у лахміття, ходив по квартирах і затягував вікна знайомих жінок плівкою. Майже всі шибки були вибиті. Бути впізнаним і впійманим він не боявся — не він один займався таким ремонтом нашвидкуруч. До Іловайська навіть приїжджали родичі жінок та бабусь, які в такий спосіб латали їм вікна.

А ще Тарас розмовляв зі своїми новими знайомими, пояснюючи їм, хто насправді розпочав цю війну, хто стріляє та руйнує мирні квартали міста.

— Якось від нас метрів 15 було пряме попадання в квартиру. Я думав, що будинок розвалиться — такий потужний був удар та хвиля від нього. Нікітос на цих милицях у ванну разом із бабусею чкуркнув. Після цього приходять наші знайомі жінки і кажуть:

— Для чого ж це ваші нас обстрілюють?

— Це не наші, — кажу.

— Як не ваші?

Починаю пояснювати:

— Дивіться, звідки прилетіло. Бачте, куди попадає?

Я їм почав траєкторію малювати, розповідати про відстані, на які летять міни, снаряди від «градів». А потім кажу — бачте, що вони вночі роблять? А вони вночі притягували артилерійську установку, встановлювали її посеред подвір’я і лупили з неї так, що все скло вилітало в будинках довкола. Відстріляють там цілу вантажівку боєприпасів в наш бік — і забираються. Я кажу: «Ви бачте, звідки стріляють? А чому? А тому що вони точно знають, що наші сюди не будуть стріляти. Тому що це житлові будинки».

Були і зворушливі моменти, про які Тарас згадує з теплом і вдячністю. На День незалежності, 24 серпня, через п’ять днів після того, як поранені потрапили в квартиру баби Валі, старенька вирішила влаштувати їм свято. Спек­ла запіканку з того, що було серед її запасів, та зробила… лимонад.

— Вона взяла десь соду, лимонну кислоту, цукор, змішала все це. Я навіть і забув про таке. Ми в дитинстві щось таке подібне робили — у моєї бабусі в Каховці. Вона цей лимонад зробила, пришла в кімнату, де ми були, і каже: «А піди на кухню, візьми там щось, я для вас приготувала». Я пішов — бачу, а дві склянки лимонаду стоїть — для мене й Нікітоса. Я спробував — ну таке вже смачне! Ну жуть яке смачне! Солодке, з бульбашками, справжній лимонад. З дитинства такого не пив!

Бабусі Валі було близько 90 років. Вік її Тарас із Нікітосом дізналися з однієї неймовірної розповіді, яка дуже здивувала та вразила бійців.

Якось увечері, коли поранені розмовляли зі старенькою, вона зізналася, що хлопці не перші, кого бабуся переховувала. 1943-го баба Валя, тоді ще 17-річна дівчина, ховала у себе… есесівця.