Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Розпад Радянського Союзу та проголошення «нових» держав на Кавказі дає підстави сподіватися на зміни. Примітно, що коли впав радянський колос, то навіть проросійські вірмени не прагнули союзу з Росією. Росія явно захопила зайве на Кавказі та в західних регіонах колишньої імперії. Хоча російські військові ресурси та розумна дипломатія дали змогу підкорити ці землі і встановити їхню колоніальну залежність, довгострокові прогнози, включаючи демографічні, вказують на різке послаблення ролі Росії в XXI столітті в цих та інших регіонах 70. Так само, як і у випадку інших імперій, росіяни можуть стати жертвами своїх надмірних імперських апетитів: перефразовуючи Сталіна, можна сказати, що російськість так пасує Кавказу, як корові сідло. У 1990-і pp. корова, хоча й дуже виснажена, скинула це сідло. Однак постколоніальна спадщина на Кавказі проявляється у формі всеохоплюючої корупції, насильства та інших хвороб, які важко піддаються лікуванню 71.

У праці «Традиція та індивідуальний талант» Т. С. Еліот зауважує, що жоден текст не існує сам по собі, а завжди сприймається на тлі інших текстів, які походять з тієї самої традиції. Здатність відповідати традиції (навіть, на перший погляд, ідучи проти неї) — це добре мірило таланту поета. Твори Пушкіна і Лермонтова резонували із загальними поглядами та настроями, і наступні письменники використовували їх у своїх текстах, вважаючи очевидним, що ці настрої є невід’ємною частиною російської історії та культури. До таких загальних настроїв належала імперська аґресивність, яка настільки глибоко проникла в пізніші літературні твори, що стала невидимою для російських очей. Росіяни почали думати про себе, як про імперську націю, тільки тоді, коли кавказькі війни стали для їхньої національної свідомості внутрішньою справою. Завоювання Кавказу дало їм змогу відшліфувати свою колоніальну риторику і свідомість.