Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
Багато брамінів Індії могли відчувати неприязнь чи навіть ненависть до британців, однак вони не зневажали їх; російські колонізатори, навпаки, потрапляли у незвичайну ситуацію, оскільки в деяких частинах імперії до них було зверхнє ставлення. Звичайно, частково це пояснювалося почуттям ненависті переможених, але масштаб і розповсюдженість такого явища вказує, що там було щось більше, ніж психологічна компенсація 57. Усвідомлення цих дивних відносин між колонізаторами і колонізованими було сильним у XIX столітті; такі письменники, як Пушкін і Достоєвський, вважали своїм обов’язком таврувати тих, хто не виявляв достатньої пошани до російської імперії. Цей гнів і пиху відчули на Заході, однак їх головні причини тлумачилися здебільшого помилково. Коментар Ернеста Сіммонса до поеми «Наклепникам Росії» [ «Клеветникам России»] задав тон наступним двом поколінням інтерпретаторів. Сіммонс побачив у пушкінському гніві як «реакційні тенденції», так і «гарячий патріотизм» 58. Зазначимо цілковите відвернення уваги від можливого комплексу неповноцінності.
Тоді як зверхнє ставлення до росіян, що його виявляли балтійська та польська еліти, пройшло повз увагу Заходу, оскільки здавалося надто абсурдним, щоб сприймати його серйозно (чи, можливо, тому, що цей феномен був надто чужий для західного сприйняття), росіяни звернули на нього увагу й застосували особливо суворі заходи проти переможених, але зухвалих підлеглих. Для колонізаторів мусило бути емоційним випробуванням — терпіти прояви презирства з боку окупованої Росією Варшави, де найвідоміші польські сім’ї уникали суспільних контактів, не кажучи вже про одруження, із росіянами. Коли Пушкін докоряв «наклепникам Росії» за висловлення сумнівів щодо цивілізаційної місії імперії, він виявив імперську зверхність, яку трохи послаблювала нездатність нувориша спокійно ставитися до критики.
Гнівний тон Пушкіна у таких віршах, як «Наклепникам Росії», «Бородінська річниця» та в поемі «Мідний вершник» був, отже, спричинений низкою обставин, які не мають аналогій у західному колоніалізмі. Там не спостерігалась у великому масштабі критика імперської влади з позицій культурної переваги переможених. У XIX столітті Захід усвідомлював свій культурний і технологічний потенціал і був впевнений у ньому. Практично неможливо було уявити напрямки, звідки могли б постати загрози для досягнень західних імперій. У Росії склалася інша ситуація, коли, незважаючи на безпрецедентну військову силу та дипломатичні й культурні успіхи, образ імперії був усе ще вразливим і хистким.
Таким було тло. На передньому ж плані демонструвалися гордість і впевненість у своїх силах, а також надихаюче красномовство, часто зумовлене цими почуттями. У своїх «колоніалістських» віршах розгніваний Пушкін твердив, що Росії призначено долею панувати над слабшими народами і племенами. Він добре розумів, що, зокрема, поляки дістали користь від підтримки Заходу після повстання 1830 p., і його чутливий імперський нерв відреаґував спалахом творчості. Його антипольські вірші вперше з’явились у брошурі під назвою «На взяття Варшави», опублікованій у вересні 1831 p., одразу після того, як Варшава впала перед армією фельдмаршала Паскевича. Це був той самий Паскевич, який став наступником Єрмолова на Кавказі.
Завданням вірша «Наклепникам Росії» було — дати відповідь західним прихильникам польського відродження, таким, як популярний французький поет Казимир Делавінь (Casimir Delavigne) і автори «Polenlieder» у Німеччині 59. Їм зверхньо повідомляється, що змагання між двома народами закінчилося і що Литва програла (відзначимо небажання поета згадувати Польщу). Ті, які намагалися змінити вердикт історії, повинні бути зметені геть. Тоном, що нагадує передмову до «Мідного вершника», Пушкін відроджує в уяві імперську велич. Він повідомляє читачам, що росіяни «здобули власною кров’ю свободу, честь і мир Європі» («Чи треба нам знову сперечатися з Європою? Чи росіянин відвик від перемог? Чи, можливо, нас надто мало?… Чи від холодних фінських скель до полум’яної Колхіди, від враженого Кремля до стін недвижного Китаю не встане російська земля, виблискуючи сталевою зброєю?»). Заслуговує на увагу плутанина між етнічною Росією і її колоніями: Пушкін у вірші погрожує Заходові в тій манері, що нагадує «Скіфів» Олександра Блока, написаних майже сторіччям пізніше. Порівняно з такими віршами самовпевнена поезія Кіплінґа здається взірцем стриманості. Пушкін глузливо закликає Європу напасти на Росію, і її армії можуть знайти свою загибель на східних просторах, як загинули вояки Наполеона («серед не чужих їм гробів»). Російська література зазнавала царського гніву раніше, починаючи із «Листів» Івана Грозного до князя Курбського (їхня автентичність, однак, сумнівна), й улесливі звертання до Росії та її царів і цариць з’явились у творах Дениса Фонвізіна, Гаврила Державіна та інших письменників XVIII століття. Однак тон розгніваного російського пана, який погрожує європейським супротивникам російської експансії, раніше не був чутний.